У понеділок, 30 вересня, в Україні відбувся допрем’єрний показ нового фільму Федора Бондарчука «Сталінград». Офіційну прем’єру кінокартини в Росії призначено на сьогодні, в широкий прокат фільм вийде 10 жовтня. До українських глядачів стрічку показали лише напередодні у Волгограді ветеранам Другої світової. «Близько ста людей за 90 сидять у невеликому кінозалі... у 3D-окулярах та орденах і медалях. Ми запропонували їм організувати 2D-показ, а вони образилися», — розповідає про волгоградський показ фільму режисер Федір Бондарчук. Як відреагували на фільм ті, що безпосередньо прожили Сталінград, Бондарчук-молодший не уточнив. Натомість «Новая газета» пише про те, що відбувалося після показу у Волгограді: «Клавдія Михайлівна, астраханська козачка (під час Сталінграда була задіяна на трудовому фронті), поставить питання працівниці кінотеатру: «А де я можу поговорити з Бондарчуком?» — «Мені дуже шкода, — відповість працівниця кінотеатру, — але ніде».
Чим же є насправді «Сталінград»? Це справжній голлівудський блокбастер із російським присмаком. «Окопна правда» у фільмі відсутня, хоча у титрах і зазначено роман-епопею Василя Гроссмана «Життя і доля» як одну з літературних основ. Герої схематичні, до місця і часу прив’язані хіба що закадровим голосом Бондарчука, який розповідає їхні історії російських, навіть не радянських людей. І якщо змінити географію цих історій, то з таким же успіхом вони могли б стати американцями у Нормандії під час Другої світової війни. А могли б і взагалі з інопланетянами битися у іншій галактиці, бо персонажі «Сталінграда» скоріше моделі, ніж живі люди. Розмова творців цього фільму про те, що картина буде опиратися на досвід російського і радянського кінематографа про війну, так і залишилася теоретизуванням. Глядачам запропонували екшн із відповідним бюджетом — 30 мільйонів доларів — і спецефектами. Масштабні вибухи, розстріл будинків із танків, солдати, які палаючи ведуть боротьбу, макрозйомка літаків і бронетехніки, кругові панорами розрухи, сповільнені кадри битви. І попри те у фільмі майже відсутня кров, емоційний вплив на глядача скоріше досягається постановкою і звуком, аніж натуралістичністю зображеного. Таку позицію скоріше за все диктує віковий рубіж фільму — 12+.
Щодо правдивості. Фільм побудовано на простенькій антитезі: німці — погані, моральні виродки, а росіяни хороші, високоморальні патріоти своєї держави. Язичники «фріци» живцем спалюють жінку з маленькою донькою, означуючи це як принесення жертви перед наступом. Російські солдати хрестяться на початку фільму і йдуть по воді «аки посуху», а прізвисько одного з головних героїв — Ангел. Німецький офіцер бере те, що йому подобається, — російську дівчину Машу, через нього її ненавидять співвітчизники і, зрештою, вбивають. 19-річну Катю, що прихистила російських солдат у своєму домі, прототипом якого став Дім Павлова, ніхто і пальцем не торкнув. Натхнення у битві для «чужих» — кінець війни і перехід до Індії, де їх чекають шестирукі жінки легкої поведінки. «Свої» ж борються за Батьківщину, уособленням якої є беззахисна дівчина Катя. А обрамлює це все сюжет про землетрус у Японії, де німецьких дітей, яких привалило плитою, рятує російський МНС-ник, син цієї ж Каті, який і розповідає свою історію потерпілим, поки тих витягають.
То на кого ж розраховано цей коктейль мультикультуралізму, де екшн засліплює хроніку? З огляду на те, що до «Сталінграда» долучилася американська кіно- і телевізійна компанія Columbia Pictures, фільм розраховано, окрім російської аудиторії, на молодого космополіта, не заглибленого в історичний контекст. Молоді герої посприяють притяганню такої ж аудиторії. Здебільшого ці російські актори ще не виходили за межі національного кінематографу, а головну роль зіграв Петро Федоров, який уже знімався у Федора Бондарчука. До речі, у фільмі також знімався син режисера Сергій Бондарчук. Сам Федір Сергійович теж грав у «Сталінграді», ще у 1990-х, режисером якого був Юрій Озеров. Ще один актор, який уже «проходив» Сталінград — Томас Кречман (німецький офіцер Петр Канн) — у його фільмографії роль в однойменній картині німецького режисера Йозефа Вільсмаєра. Проте «Сталінград» 2013-го на жодну з цих картин і близько не схожий, хіба знаменитим фонтаном. За словами продюсера «Сталінграда» Олександра Роднянського, творці кінокартини хотіли скласти міф. Їм це вдалося.
«День» поцікавився свіжими враженнями від фільму в української публіки.
— 3D і IMAX розраховано на сучасного молодого глядача, якому, напевно, важко донести цю історію без спецефектів, — говорить генеральний продюсер Star Media Юрій МІНЗЯНОВ. — Рівень цієї кінокартини високий — голлівудський підхід, комп’ютерна графіка, постановка, звук, робота художників... «Сталінград» — це потужний блокбастер. Такі історії в першу чергу повинні зачіпати емоційно, і творці фільму цього досягли. Звісно, у світовому прокаті по-різному сприйматимуть цей фільм. Не зважаючи на те, що у стрічці звучать різні мови, «Сталінград» — це глибоко національний фільм.
— Важко передбачити, яка буде реакція української аудиторії, — коментує для «Дня» директор кінотеатру «Жовтень» Людмила ГОРДЕЛАДЗЕ. — Чи буде у цього фільму масовий успіх і чи виникне у глядача бажання подивитися його ще раз, я не знаю... Нещодавно прочитала книжку Олександра Роднянського «Виходить продюсер», де він пояснює, як продюсує фільми. За його словами, для того щоб випустити стрічку у світ і в той же час завоювати популярність російської аудиторії, на деякі компроміси потрібно йти свідомо. Хтось назве це ідеологією, а хтось просто вмінням заробляти гроші.
***
Напередодні прем’єри Олександр Роднянський не раз повторював, що творці хотіли розповісти про Сталінградську битву, а фактично — неймовірну ціну, яка заплачена за перемогу, через людські історії, а ті ж 3D і IMAX — лише засіб, щоб ці історії були більш зрозумілі сучасному (читай — молодому) глядачеві. Очікування були великі. Як кажуть, Роднянський-продюсер знає в цьому толк. Чого варто тільки «Схід — Захід» режисера Режиса Варньє. У центрі картини — здавалося б, усього лише — любовний трикутник. Але ця історія розповідає про жорна тоталітарної системи більше, ніж показ усіх жахів ГУЛАГу. А якщо згадати творчий тандем Роднянського-Бондарчука, то в їхній «9 роті» саме через характери героїв виразно проступав час. За це можна було пробачити недомовленість самої кіноісторії. Чи можна сказати, що «Сталінград» — це крок вперед у розумінні людини? Мабуть, ні. Але це навіть і не крок назад. Радше — убік...
