Чуття жанру в Кевіна Сміта, режисера фільму «Червоний штат», який увійшов до нашого прокату, розвинуте добре. Можна сперечатися про якість тих чи інших жартів у «Клерках», «Догмі», «Джеї та Мовчазному Бобі», але у внутрішній цілісності цим брутальним комедіям не відмовиш.
Про «Червоний штат» Сміт вважає за краще говорити як про фільм жахів. Історія справді серйозна. Троє підлітків потрапляють у полон до секти фундаменталістів, схиблених на фізичному винищуванні грішників, потім втручається держава — штурмовий загін ATF (Бюро контролю за алкоголем, тютюном, вогнепальною зброєю). Функціонування обох структур порушене збігом непередбачених випадковостей, що призводить до численних жертв.
Стріляють по-справжньому, гинуть безневинні, покликані рятувати помиляються й дістають наказ знищити всіх. Червоний штат залито кров’ю. Втім, декларуючи хорор, Сміт все одно зупиняється на звичній типізації, яка доходить до гротеску. Сектанти не так страшні, як смішні. Усмішливий лідер Церкви п’яти кутів Ебін Купер (Майкл Паркс) скоріше схожий на карикатурного ідеологічного бовдура, ніж на нелюда. Троє хлопчаків, через яких почалася веремія, немовби вискочили з комедії про сексуально заклопотаних підлітків. Джозеф Кінан, виконавець ролі добродушного гладуна, шефа місцевого ATF Джона Гудмена, прославився як комічний актор, отримавши «Золотий глобус» за роботу в серіалі «Розанна» (остання роль — в «Артисті» Хазанавічуса). Чини з відділу внутрішніх розслідувань, які допитують Гудмена після справи, схожі на парочку комічних геїв. Шериф Вайнен (Стівен Рут) — справжній гей — жалюгідна істота, ідеальний об’єкт для кепкувань, що, власне, й провокує кривавий безлад.
До всього іншого, Сміт уводить відчутний політичний акцент, влаштовуючи репортаж із Сполучених Стріляючих Штатів, а у фіналі вдається до вже випробуваної в «Догмі» метафізичної розв’язки через, знову ж таки, за своєю сутністю, комічний хід. Функція бога з машини покладається на сусідських шибеників із сиреною, але розмови про віру це не скасовує. Фінальний монолог Гудмена про двох псів, які б’ються, — стара притча про фарисеїв і святих. Добро торжествує досить химерним чином. Лжепророк, позбавлений пастви, карається життям, у якому його ніхто не слухатиме.
Все це зближує «Червоний штат» із коенівсько-тарантінівською традицією іронічної кримінальної саги. Але, все ж таки, тут не постмодерністський «кетчуп», а старовинний жанр міраклю (буквально перекладається як «диво»), яким він має бути, — кривавий у цілому й утрируваний у деталях, з дидактичним монологом у фіналі, нехай навіть саме диво виявляється випадковістю чи побічним ефектом нерівної режисури.
