У рамках рубрики «Моє кіно» «День» ставить ряд традиційних запитань людям, чия творчість так чи інакше пов’язана з кінематографом. Її сьогоднішній гість — письменник і кіносценарист Андрій Курков, відомий своїми романами, зокрема, «Пікнік на льоду», «Сади пана Мічуріна», сценарієм до фільму В. Кристафовича «Приятель небіжчика» та багатьма іншими роботами. «Дню» було цікаво довідатися саме про його думку, адже Курков нині входить до обойми наймодніших російськомовних письменників і драматургів України і є одним із «фронтменів» нового українського детективу.
— Де ви вважаєте за краще дивитися кіно й чому?
— Так виходить, що один раз на рік, якраз восени, я переглядаю близько сорока новітніх європейських фільмів, номінованих на «Єврооскар» — приз Європейської кіноакадемії, членом якої я є. Дивлюся фільми, на жаль, на відео. У кінотеатри ж в основному ходжу за кордоном. Там у мене частіше, аніж удома, випадає вільний вечір. Часом заходжу на кінопокази до Будинку кіно. Якщо поталанить — відвідую кінофестивалі, щоб подивитися непобачене кіно «залпом» — від цього й задоволення отримую більше, і думки працюють напруженіше й продуктивніше.
— Чи було у вас сильне дитяче кіновраження?
— Дитячі кіновраження в мене — чорно-білі. Через телевізор. До речі, й довіра відтоді в мене більша до чорно-білого кіно. Від чорно-білого кіно начебто чекаєш чогось більшого. Ну, а якщо йдеться про конкретні фільми — то запам’яталися традиційні «Три танкісти і пес», «Біле сонце пустелі», комедії з Леонідом Утьосовим та Любов’ю Орловою.
— Що в кіно вас приваблює, а що — дратує?
— Приваблює професіонально виписана історія, інтрига, яка притягує увагу. Може привабити окремий цікавий типаж, навіть у середньому фільмі. А дратує те, що в багатьох, у тому числі, молодих режисерів, явно простежується криза фантазії. Звичайно, можна сказати, що попередники розробили кіномову на 99,9 відсотка, і знайти щось нове — чи жест, чи сюжетний поворот — майже неможливо. Але все одно завдання режисера залишається тим же, що й двадцять років тому — привабити й здивувати глядача, примусити повірити в історію і, грубо кажучи, імплантувати цю історію з її персонажами в думки і почуття глядача. До речі, саме тривалість «післяпоказного життя» фільму в думках і емоційній пам’яті глядача більше говорить про його якість, аніж касові збори. Але режисери частіше намагаються просто здивувати, використовуючи принцип подолання табу та розширення рамок дозволеного. Але розширювати вже майже немає чого. А відрубаними пальцями в кадрі вже навряд чи когось здивуєш.
— Чи є у вас улюблений фільм чи режисер?
— Після перегляду «Скорботної нечутливості» я стежив за роботами Сокурова, але поступово втратив до них інтерес. Як до явища, «придивляюся» до німецького кіно останніх п’яти років. Мені здається, що в німецькому кінематографі зараз явне піднесення. Томас Тіквер, Дорріс Дорі та інші режисери стали вже героями національної культури. Парадокс лише в тому, що за винятком фільму «Біжи, Лоло, біжи!», німецьке кіно так і не вирвалося на зарубіжні екрани й потрапляє, у тому числі, й до нас, лишень завдяки фестивалям чи яким-небудь дням культури. Хоча такі фільми, як «Потяг-пташка» (Німеччина — Фінляндія) і «Чи я гарна?», мабуть, знайшли б свого глядача й у нас.
— Якому кіно віддаєте перевагу — нашому чи зарубіжному?
— Якщо врахувати, що нашого кіно поки що немає (радянське кіно — вже не наше, а російське — вже зарубіжне), відповідь ясна. На жаль, зарубіжному. У тому числі й російському.
— Який із останніх переглянутих фільмів запам’ятався?
— Фільм київського «альтернативника» Шапіро «Цикута», який показували в нічних клубах, а щойно показали ще раз у рамках фестивалю «Українські альтернативи». Знову ж таки — чорно-білий фільм, знятий «кислотним» поглядом «від імені» або ж «від імені без лапок» наркомана. Блискуча операторська робота. Режисерська — слабша, але не без знахідок.
— Кіно — це масова розвага чи мистецтво?
— Кіно — це масове мистецтво з правом не обов’язково бути розвагою. Але ясно, що комерційні правила кінематографа змінюються. У такій ситуації за «мистецтво» в кінематографі могли б відповідати бюджетні гроші. Все одно кожній нормальній країні потрібні національні фільми-флагмани. Головне — не штампувати їх із недорогого, але дуже патріотичного матеріалу.
— Ви по праву вважаєтеся одним із найбільш «кінематографічних» письменників. Які ваші сьогоднішні стосунки з кіно?
— Мої стосунки з кіно тривають, точніше, відновлюються після моїх дворічних стосунків із телебаченням. Після роботи з Юрієм Одиноким над документально-ігровим телефільмом «Жертва» (2001) і після трисерійного фільму «Якщо я не повернуся» (2002, режисер Дмитро Томашпольський), я зараз пишу сценарій до повнометражного фільму, жанр якого можна визначити як мелодраматичний трилер (автор терміну — оператор Анатолій Сахно). Зніматиме фільм режисер Галя Кувівчак-Сахно. Назва — «Не вір очам своїм!». Можу додати, що ті вимоги до кінематографістів, про які я говорив, я пред’являю й до себе. Обіцяю здивувати самою історією, хоча відрубаних пальців і моря крові в ній не буде.
— І останнє. Андрію, у письменника прийнято запитувати, над чим він зараз працює, а в успішного письменника — де він видається і якими мовами.
— Щойно у видавництві «Фоліо» вийшло продовження роману «Пікнік на льоду». Назва — «Закон равлика». Зараз рівнобіжно з кіносценарієм працюю над серією коротких романів. Робоча назва — «Старі таємниці». Якщо казати про зарубіжні видання, то цього року в мене вийшли нові книги у Франції, Іспанії, Португалії, Греції, Литві, Хорватії, Німеччині. Готується перше видання японською мовою.
