Видатний данський режисер Ларс фон Трієр вміє дивувати. До цього він привчив своїх глядачів, і коли стало відомо, що його нова картина «Меланхолія» є психологічним фільмом-катастрофою, мало хто звернув увагу на таке сполучення загалом взаємовиключних жанрових елементів.
Але це лише один, і не найбільший, парадокс фільму.
Уже у пролозі Трієр яскраво обманює глядача. Показує в рапіді, в розкішних кольорах, дуже картинно експозицію наступних подій і трьох основних героїв — сестер Жустін (Кірстен Данст), Клер (Шарлотта Генсбур) і сина Клер, 10-річного Лео (Кемерон Спурр). Бачимо їх у дещо театральній репрезентації: урочисто одягненими, у симетричних або навмисно мальовничих мізансценах (в одній із них Жустін-Данст взагалі нагадує Офелію), спостерігаємо також і розв’язку — уповільнене зіткнення двох планет — Землі та велетенської Меланхолії. Тут — вишукана гра із залом: режисер сповіщає нас про те, чим усе закінчиться, але побачимо трохи інакше кіно. Нічого естетично спільного з пишномовним прологом воно не матиме, окрім хіба що музики Вагнера та згаданої театральності.
Трієр загалом схильний до введення у свій кінематограф театральних елементів: варто лиш згадати «Догвіль» і «Мандерлей», що були зняті фактично на сцені, в умовних декораціях. У «Меланхолії» дотримано театральної єдності місця: все відбувається в маєтку Клер та її чоловіка Джона.
Фільм, мов спектакль, має двохактну структуру, кожна частина позначена титрами: перша — «Жустін» — про весілля героїні Данст, друга — «Клер» — про події, що передують безпосередньо катастрофі. Сюжетний стрижень обох частин — це наближення Меланхолії, що загрожує зіткнутися із Землею.
Меланхолія — дивна назва для небесного тіла. Ніякої міфології, що панує зазвичай в астрономічних іменах. Однак Трієр митець, а не вчений; у його світі кожен жест і кожне ім’я мають свою ауру значень. У європейській культурній традиції меланхолія посідає особливе місце: ще з часів Ренесансу постать меланхоліка символізувала людину не від світу сього, провидця, заглибленого в роздуми, який бачить те, що не здатні бачити інші, і тому випадає зі звичного життя.
Безумовно, таким меланхоліком є Жустін. Хоча починається все стандартними сценами весілля, — що далі, то менш адекватно вона поводиться; заплющивши очі посеред свята, вона поринає в далекий від Землі простір, розглядає міріади зірок, далекі туманності, щоб потім у фіналі зі спокійною посмішкою винести чи, точніше, передати вирок: «Життя на Землі — це зло». Контрастом до неї — Клер-Генсбур, утілена раціональність. Хоча весь акторський ансамбль вартий найвищих похвал, дует Данст і Генсбур можна назвати мрією будь-якого режисера. Вони являють собою дві різні засади — пророк і раціоналіст, бунтівник і жертва. У другій частині їхній стан ще більше контрастний: тепер героїня Генсбур впадає у щораз більшу паніку, а Данст представляє втілений спокій — спокій меланхоліка. Завдяки багатству і повнокровності гри можна сказати, що акторки вдвох втілюють усе багатство людських реакцій як у звичних, так і в екстремальних обставинах, і вони обидві заслуговували на «Золоту гілку» Каннського фестивалю, котра зрештою дісталася Данст.
Режисура Трієра вибудувана в ідеальному для такої історії ритмі. Показуючи спочатку приватну катастрофу — невдале весілля, — він дає волю своїй іронії; у другій частині майстерно нагнітає напругу, не даючи глядачеві ані секунди перепочинку, завершуючи все воістину вражаючим фіналом. Особливо слід відзначити добір музики: увертюра до Вагнерової опери «Трістан і Ізольда» неначе кидає на фільм трагічний відсвіт. Операторська робота Мануеля Альберто Кларо і загалом все візуальне виконання «Меланхолії» розв’язують складне жанрове завдання: це дійсно психологічний фільм-катастрофа, у фіналі якого поєднуються інтимне і апокаліптичне.
У прикінцевих епізодах Трієр залишає тих самих трьох героїв, що показані у пролозі. Від невідворотного знищення вони ховаються в «чарівній печері», звичайній халабуді, складеній з дерев’яних жердин. Велетенська планета — проти побудованої кількома людьми хижки, але це єдино можлива розв’язка. Адже що іще ми можемо протиставити холодній, байдужій до нас нескінченності Всесвіту, окрім того, що робить нас людьми — культури, котра дозволяє нам проживати життя тут і зараз, у всій повноті його сенсу? Природа знищуватиме нас знову і знову, але у нас завжди є наша чарівна печера, хиткі стіни якої насправді міцніші за весь космос, разом узятий.
Автор дякує кінотеатру «Мегаплекс» за сприяння в підготовці рецензії.
