Ажіотаж щодо останнього фільму Джеймса Камерона не вщухає — ось навіть вже і Ватикан підключився, опублікувавши відгук у своєму офіційному виданні, і два Золотих глобуси є. Тож попри все бажання якось уникнути перегляду «Аватару», невблаганна професійна доля таки закинула автора цих рядків на сеанс.
Зазвичай голлівудські фантастичні блокбастери будуються на двох речах: захопливому сюжеті і яскравій картинці. «Аватар» — це картинка в першу чергу. Помітно, що над світом планети Пандора працювали багато, вклали силу-силенну фантазії, грошей, комп’ютерних потужностей. Мешканці далекого світу — як гуманоїди, так і тварини — створені у найпродуктивніший спосіб — вони у своїй основі нагадують земні форми життя, і водночас достатньо змінені, аби скидатися на казкових істот.
Власне, Камерон і знімав казку. Всі ознаки є: подорож героя у далекий світ, карколомні пригоди, знайомство з новим народом (пандорські На’Ві), ініціація, після якої його приймають у плем’я, кохання з прекрасною пандорянкою, боротьба з драконом, якого втілюють безпринципна корпорація та її армія жорстоких найманців і кінцева перемога добра. Все на місці. Однак сила казки у тому, що її сюжет, попри всю його наївність, не є банальним, а фінальна мораль не перетворюється на моралізаторство. Вад сюжету Камерона уникнути не вдалося. Не склалося саме з історією.
Коли тривають ділові розмови, коли герой входить у стан справ, освоюється у новій реальності і в новому тілі аватара — все більш-менш добре. Але потім, коли треба якось розвивати сюжет — виникають проблеми.
Драматургія «Аватару» прикро передбачувана. Вже у перші півгодини стає зрозуміло не тільки те, хто хороший і хто поганий, але й подальший перебіг подій аж до кінця. Ніяких змін у характерах — всі вони настільки однотипні, що є такими собі сюжетними функціями і не більше. У барвистому і складно влаштованому світі Пандори такі персонажі здаються просто примітивними, чорно-білими. Чи можна їм співпереживати? Чи цікаві по-справжньому їхні пригоди? Однотипним героям нема про що говорити — тому, коли починаються ситуації, складніші за просту стрілянину або за технічну розмову — стає надзвичайно нудно, фільм пливе, втрачає темп, банальності просякають і діалоги, і ситуації. Фальшивий пафос доповнюється паточною музикою, яку інколи хочеться якось вимкнути. Горе не виглядає страшним, зло не викликає необхідної люті. Акторам, по суті, нема чого грати взагалі.
Безумовно, «Аватар» отримає кілька «Оскарів». Але, з великою ймовірністю, як і у випадку з «Титаніком», не буде жодної перемоги в акторських категоріях. Це не про людей, це про спецефекти.
Та, власне, оцінюватимуть дві речі: заворожуюче красиву Пандору і вічно актуальну тему гармонійного співіснування з природою, якого На’Ві навчають головного героя. Камерон намалював надзвичайно гарні ілюстрації до своєї казки, але не спромігся її як слід розповісти. Вочевидь, «Аватар» є новим кроком у мистецтві спецефектів — але не привів до жодного зрушення у мистецтві кіно. Та, зрештою, багатьом глядачам — у тому числі і американським кіноакадемікам — достатньо і картинки.
