У Театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра пройшла прем’єра вистави «Ромео і Джульєтта» (режисер Олексій Лисовець) .
Шекспір — автор завжди запитаний, але цього року особливо популярною в українських постановників стала трагедія «Ромео і Джульєтта». Скандальний Андрій Жолдак у своїй версії обрав шок, Валентин Козьменко-Делінде спробував провести тимчасовий міст між героями минулого та нинішніми тінейджерами, а Олексій Лисовець розповів психологічну притчу — проникливо світлу і одночасно сумну історію про перше кохання.
Здавалося б, сюжет давно відомий. Ми всі його «проходили» у школі. Ну що нового можна сказати у виставі? А Лисовцю вдалося не просто по-новому прочитати велику класику, а ще й примусити глядачів співпереживати героям. У його постановці непримиренна ворожнеча Монтеккі і Капулетті — це боротьба за сфери впливу у Вероні, а глави сімейств схожі на мафіозних донів. Режисер так чітко вибудував виставу, що публіка дослухається до кожного слова, сказаного на сцені. У першій дії завзято сміється, спостерігаючи за витівками молоді з різних сімейних кланів, а у другій — у багатьох глядачів ось-ось готова скотитися сльоза… Актори дуже органічні й щирі на сцені, а ретельно підібрана музика чітко розставляє акценти всієї дії.
У цій виставі відбулося народження двох «зірочок» — Ольги Лук’яненко (Джульєтта) та Ахтема Сеїтаблаєва (Ромео). Багато в чому завдяки їхньому таланту, молодому завзяттю та дуже сильній акторській енергетиці вистава дивиться на одному диханні. Режисер Лисовець не лише засвітив юні таланти, але й дав можливість показати себе практично кожному актору, зайнятому у постановці. Не залишають байдужими герої вистави, зокрема: феєрична Годувальниця (Олеся Жураковська), задерикувато агресивний Тібальд (Олексій Самінін), трагікомічний Меркуціо (Михайло Кукуюк), ексцентрична леді Капулетті (Ірина Мак), мудрий брат Лоренцо (Олег Месеча) та ін.
У версії лівобережців глядачів ніщо не відволікає від сюжету, що стрімко розвивається. Мінімум декорацій — кілька стільців, люстра, двоярусне ліжко на коліщатках, сірий задник зі щілиною, яка щоразу звужується, схожа на гільйотину, а у фіналі з гуркотом закриє сімейний склеп Капулетті, навіки з’єднавши двох закоханих…
Виставу чудово приймає публіка різних поколінь. Наприклад, поряд зі мною сиділа наймолодша глядачка 7 років, і вона живо реагувала на все, що відбувалося на сцені, стискаючи кулачки в трагічні моменти, переживаючи за героїв. Мабуть, у цьому головна перемога Олексія Лисовця як режисера та його команди, які подарували нам, глядачам, зустріч зі справжнім психологічним театром.
— Я раніше не ставив Шекспіра, — зізнався Олексій Лисовець «Дню». — Обрав цілком свідомо найвідоміший сюжет — класику, яку знають до найдрібніших деталей. Сама тема кохання мені дуже близька. Я, як і Ромео, люблю і живу тугою за коханням …
— Величезним успіхом вистави став точний підбір акторів на ролі. Де ви знайшли Лук’яненко та Сеїтаблаєва?
— Оля Лук’яненко навчається на 4 курсі Університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого (вона учениця Е. М. Митницького). До речі, після цієї прем’єри Ольгу зарахували до штату Театру на Лівому березі Дніпра. Я бачив її студентські роботи. Оля вже грала на нашій сцені у дитячій казці Зайчика... Я знав її потенціал, тому й запропонував зіграти Джульєтту у своїй виставі. Ахтема я побачив, коли на гастролі до Києва приїхав Кримськотатарський театр. В «Кармен» він чудово грав Хосе. Саме тоді я зрозумів, що знайшов Ромео для своєї постановки. (Кіноглядачі могли запам’ятати Сеїтаблаєва за фільмом Олександра Муратова «Татарський триптих» — Т. П. ). Власне, якби не Ольга і Ахтем, то я б, може, й не взявся за «Ромео і Джульєтту».
— Як довго народжувалася постановка?
— Вистава народжувалася непросто. Роль Лоренцо репетирував прекрасний актор Микола Бабенко. На жаль, влітку цей майстер помер. А в день прем’єри ми проводили в останню путь чоловіка Галини Корнєєвої (вона зайнята в цій постановці — грає леді Монтеккі) Валерія Володимировича, який був одним із засновників Театру на Лівому березі. Були травми у акторів, заміни... А команда завжди потрібна. Інакше вистава не вийде. Репетирувати ми почали в лютому, а місяців за два до читання було підготовлено сценічну літредакцію п’єси, макет, ескізи вистави. Потім була перерва —період відпусток. Коли ми вийшли на сцену, то я знав уже, якими будуть усі мізансцени вистави. Із власної фонотеки підібрав музику до постановки. Я вважаю, що прекрасно попрацювала з артистами балетмейстер Юлія Русанова, сценічні бої чудово поставив Юрій Старостін. З художником Ігорем Несміяновим ми поставили вже не одну виставу, всі, зайняті в «Ромео…», працювали дуже професіонально: кожен на своєму місці.
— У Шекспіра так багато п’єс, а київські режисери чомусь обирають саме «Ромео і Джульєтту». Так, у Національній опері йдуть три вистави (два балети в хореографії Шекери та Лифаря і опера); є версії цієї трагедії у Молодого театру, ТЮГу на Липках та Театру ім. І. Франка, а тепер і у лівобережців…
— Є велика література, до якої кожен режисер мріє доторкнутися… Були тисячі театральних прочитань Шекспіра, а щодо «Ромео...», то це, напевно, через репертуарні накладки. Наші театри живуть відособлено, хуторами і не знають про плани один одного. Якби режисери знали про наміри один одного, то, можливо, хтось і відмовився б від постановки або взяв іншу п’єсу з шекспірівської спадщини. Але я б не відступив від наміченого… Я знав, що саме хочу поставити, і свідомо йшов до мети.
— А «сицилійський мафіозний» антураж як виник у вашій виставі?
— Це можна назвати моїм режисерським хуліганством. Я обожнюю стрічку Федеріко Фелліні «Амаркорд», де гротеск, побутові деталі та філософська глибина фільму дали масштабну картину життя героїв. Адже в житті смішне та сумне часто йдуть поряд. Я вважаю, що навіть у трагедії можна похуліганити. Тим більше, що моя вистава — не чиста трагедія, а версії на відомий шекспірівський сюжет.
— Ви підготували подарунок молоді. Багато хто з них не дуже любить читати, а тут прийшли до театру — подивилися виставу і можна здавати залік із літератури.
— Я б хотів, щоб після вистави їм все-таки захотілося піти до бібліотеки і прочитати «Ромео і Джульєтту», щоб порівняти свої враження від побаченого в театрі і прочитаного в книзі. Ви знаєте, що для акторів так звані «культпоходи» до театру стають величезним випробуванням. Адже коли в залі багато школярів, вони можуть знищити будь-яку найкращу виставу. А постановка «Ромео...» жертовна — по суті. Одна справа, коли приходять діти з батьками, вони тоді нормально поводяться, а коли в зал набивається натовп, то не можна прогнозувати, чим це закінчиться… Я би не хотів, щоб діти йшли до театру з примусу. Це має бути їхній вибір, свідоме бажання подивитися саме «Ромео...». Хоч, не буду приховувати, я ставив свою постановку з розрахунку, що вона зацікавить і молодь...
«Ромео і Джульєтта» — дуже серйозна робота. Вистава говорить про народження дуже великого режисера не лише у Києві і в Україні, — не приховував своєї радості від прем’єри художній керівник лівобережців Едуард Маркович Митницький. — Головне достоїнство Олексія Лисовця, що він не лише може задумати виставу, а вміє її провести через артистів. Він один із небагатьох сучасних режисерів, який знає таємницю роботи з акторами. Я впевнений, що нинішній успіх Олексія — це ще не вершина його режисерських можливостей. Лисовець ще дуже багато цікавого покаже в театрі. Я давно говорив, що Олексію треба запастися терпінням і його визнають, зрозуміють. Це й відбулося після прем’єри. Я вірю, що у його «Ромео і Джульєтти» буде щасливе і довге сценічне життя.
