«Наша музика — це хороша музика. Наша музика — це дуже хороша музика. Хто її любить — той хороша людина. Дуже, дуже хороша людина», — таке необтяжене музичними термінами визначення власної музики дав очільник сербського гурту The No Smoking Orchestra. На прес-конференції за декілька годин до виступу «некурячих» на «Балканфесті», він сидів поруч із відомим режисером Еміром Кустуріцею, який уже протягом 10 років бере участь у тому, що на афішах зазначається як «концерти The No Smoking Orchestra за участі Еміра Кустуріци», а, по суті, є химерним напівпостмодерним музичним театром. Як і декілька років тому, коли гурт приїздив до Києва вперше, його виступ перетворився на химерну постановку невідомої балканської п’єси, де задіяні всі без винятку глядачі, які за командою вокаліста, пританцьовуючи, одночасно здіймають догори руки та ноги — як маріонетки, а кому щастить — той навіть потрапляє на сцену.
Мабуть, це іронічно-категоричне «дуже хороша музика для дуже, дуже хороших людей» могло б охопити мелодії всього балканського простору та звести їх до саме такої простої формули. Адже насправді музиканти, що були зібрані під однією шапкою «Balkanfest» хоч і витворили єдину атмосферну картинку, але по суті були доволі різними.
Виразним і для 12 румунів із Fanfare Ciocarlia, і для македонських музиків із міста Кочані — Kocani Orkestar — був брак простору. Їх музика, натикаючись на чотири стіни, не могла розгорнутися з притаманною їй широтою та потужністю. Органічний бекграунд обох гуртів — це гори, літнє повітря, запах лісу, обличчя горян, майже кустарна сцена. Принаймні так здається, коли порівнюєш ефект від виступу Fanfare Ciocarlia на «Балканфест» із їх виступом на фестивалі «Шешори» у ті славетні дні, коли назва фестивалю ще збігалася з місцем його дислокації. Можливо, такий ефект злиття музики та середовища виникає через те, що і Fanfare Ciocarlia, і Kocani Orkestar — це своєрідні сільські оркестри з балканської глибинки, які возять світом власну музичну ідентичність і яка виявляється суперзатребуваною.
Історія гурту Fanfare Ciocarlia фантастичніша навіть за стертий сюжет «Попелюшки». Коли в 1995 році на їх батьківщині, в селі Зече-Праджині, що на сході Румунії, вперше опинився німецький саундпродюсер Генрі Ернст, то зрозумів, що натрапив на щось унікальне. Ернст був вражений місцевою музикою, відтак, повернувшись до Німеччини, продав своє майно та влаштував декілька концертів для віднайдених сільських музик. Переклад назви Fanfare Ciocarlia звучить досить сентиментально: «духовий оркестр «Жайворонок». Але ця сентиментальність не означає примітивність чи брак віртуозності. Тисяча концертів у більш ніж 50 країнах світу. Останніх реліз Fanfare Ciocarlia Queens and Kings визнаний найкращим європейським альбомом 2006 року за версією BBC Radio 3. Балканська музика — серед найкінематографічніших, тому Fanfare Ciocarlia брвли участь у створенні численних кіноробіт, зокрема, володаря Золотого Ведмедя Berlinale — стрічки турецького режисера Фатіха Акма Head-On.
За рахунок тієї ж вкрай органічної специфіки так само бракувало простору й музиці македонців Koиani Orkestar. Відправною точкою для їх «звукового панування» серед балканофілів став «Час циган» того ж таки Кустуріци. Koиani Orkestar примітні наслідуванням музики, що належала турецьким військовим оркестрам у часи, коли Османська імперія окупувала Балкани у ХV столітті. До того ж, кажуть ще й про східні мотиви у Koиani Orkestar — завдяки циганам, а також відчутну «латиноамериканізацію».
Через життєрадісну, вітаїстичну атмосферу, що характерна для концертів балканської музики, може скластися враження того, що ця музика не надто серйозна. Але це враження хибне. Бо в цьому музичному карнавалі виживають тільки віртуози — як з точки зору звучання, так і з точки зору «візуальної музики». Саме значним акцентом на картинку та шоу такі гурти, як The No Smoking Orchestra та Gogol Bordello відрізняються від своїх балканських «братів».
Утім, жодних стійких словосполучень на адресу свого стилю Gogol Bordello не допускає. Євген Гудзь, ватажок «гоголів», що замісили свій стиль на музичному хаосі Нью-Йорку — категорично проти визначень.
— Gypsy punk («Циганський панк») — назва нашого альбому, а не стилю музики, — каже він. — Просто цей термін дуже сподобався всім і прижився. Його придумали мої друзі — цигани з Франції. І назва гурту, і його спрямування передбачає не буквальне, а доволі сюрреалістичне сприйняття. Тому не варто зациклюватися на якихось деталях: панк — не-панк. Це насамперед музика, яка має трансконтинентальний характер, вона так само українська та циганська, як бразильська і в’єтнамська. Коли наш гурт став популярним на Заході років сім-вісім тому, і поступово це почало доходити до Східної Європи, людям звідси почало здаватися, що наш успіх пов’язаний із тим, що «це чуваки, які виступають у тільняшечках» і що всі, хто носять тільняшки і палять цигарки, — це теж дуже круті люди, які скоро будуть відомі на весь світ. Це трохи не так. Усі ці ідеї, що у світі пішла мода на Східну Європу, — нісенітниця, це все на Заході було вже давно пережоване у формі екзотики, ці серпи й молоти нікому не потрібні!
Для Гудзя «Балканфест» — це передусім історія тріумфального повернення додому. Як уже неодноразово писав «День», музикант — киянин, який свого часу емігрував до США, де створив багатонаціональний гурт Gogol Bordello, який уже протягом майже 10 років існує у світовому, а не конкретному локальному просторі. Попереднього разу Gogol Bordello були в Києві ще в 2003 році, коли відіграли тут клубний концерт. Звичайно, масштаби не ті. Аби повернутися сюди знову, але вже на зовсім іншому рівні довелося чекати ще 6 років, поки Gogol Bordello запросять в Київ.
— Київ дуже класний. Цього разу я почувався так, ніби потрапив до правильної кишені, — каже він. — Через емігрантське сприйняття інколи повернення є дуже двояким і сприймається параноїдально. Я скучив. А взагалі, якщо просвердлити дірку в земній кулі, то, напевно, можна опинитися у Бразилії. У мене вже дистанція від Києва настільки далека, що починає тягнути назад... Але тут досі є моменти зациклені, що справді діють на нерви. З якоїсь дивної причини запрошення для нашого гурту почали приходити в найостаннішу чергу саме з України. Чесно кажучи, стратегічно для нашої кар’єри цей виступ не має значення, адже основна наша аудиторія — там. Але просто по-людськи й у зв’язку з біографією все це було якось неприємно. Я гадаю, це тому, що рок-музика так і не зайняла тут високої позиції, якої вона піднялася на Заході. Тут досі є рівняння на поп-зірок, повний треш, маячню повну, на безглузде й дурне марнування спільного часу. Ось у чому виявляються залишкові явища «совка».
Виступ Gogol Bordello нам вже доводилося бачити чотири рази в різних, так би мовити, географічних широтах. Але сподівання на те, що концерт у Києві виявиться особливим, не були марними. Здавалося, визнаний у світі, але досі не затребуваний у себе вдома, Євген Гудзь чекав на цей тріумфальний момент дуже довго. Коли не британці, не американці, не японці, а саме українці скаженітимуть під сценою. Принаймні таке враження склалося в автора матеріалу, коли вона пильно вдивлялися в цього 37-річного жителя Ріо-де-Жанейро з українським прапором у руках. Так, на цей момент він чекав дуже довго. Так само як і ми.
P.S. У коридорах Палацу спорту ми зустріли українського дизайнера Лілію Пустовіт. Виявилося, що вони з Євгеном Гудзем — майже родичі. Тож, цей космополітичний світ, виявляється, дуже тісний, а Ріо не так уже й далеко від Києва. Особливо якщо хтось нарешті наважиться просверлити дірку в земній кулі...
