Американці знову граються у свою історію. Сьогодні, у часи, коли агресію та насильство треба якщо не завуальовано виправдовувати, то хоча б трохи пояснювати, простих оповідок про «дикий Захід», відчайдушних погоничів корів, чи то пак ковбоїв, та неймовірно справедливих шерифів вже замало. Саме час створювати новий епос: страждальницький, але героїчний, завойовницький, але справедливий, тернистий, але переможний; а ще, звісно, політкоректний — з підтекстом на кшталт «хто до нас з мечем прийде, той від нього й ґеґне». Про гіпернесподіваний хепі-енд здогадатися неважко.
Отож: середина ХIХ століття, Нью-Йорк, дві міські банди з’ясовують, хто буде господарем на «П’яти кутах» (крутий район) — «місцеві» чи, послуговуючись сьогоднішньою лексикою, елементи без постійного місця проживання, переважно голодні ірландські емігранти. Бомжами орудує загадковий «Священик», аборигенами — «М’ясник». Вже інтригує… У почилого в пеклі отця залишається маленький синок, який через 16 років повертається «на район», щоб здійснити вендету. Останнє, чого в доброму здоров’ї і світлій пам’яті навчав його татко, — «не змивати кров з леза». Засуджувати вбивць важко, адже обидві банди по суті своїй однакові. Однак нам пропонують поспівчувати лише одній стороні. У ролі мужнього нащадка — якби не анотація до фільму, ніколи б такого не примарилось — симпатюлька Ді Капріо. Отут і починаються провали.
Майже трьохгодинна стрічка нагадує Сіркову пісню у місячну ніч — сюжет штучно розтягнутий, подекуди з претензіями на акторську майстерність, що мала б компенсувати загальмовану динаміку. Але її (майстерності) не дуже-то й є. Головний герой — втілення краси, розуму, справедливості та інших чеснот — просто губиться серед своїх побратимів-зарізяк. Немає у ньому «родзинки», не кажучи вже про акторську харизму: помітно, що бідолашного Лео примусили тягати залізо у «качалці», але поетична млявість його рухів від цього стала лише виразнішою, а ріденькі нервові вуса взагалі відштовхують погляд. Екранний образ Л.Д.К. у «Бандах» вельми нагадує гібрид кіношної Жанни д’Арк та деяких «наркоманських» ролей Джоні Деппа. Невдалий, непереконливий, бутафорський гібрид.
Декорації також не витримують жодної критики. Вже у кінці 30-х років минулого століття Голлівуд умів робити більш правдоподібні речі, наприклад, у «Віднесених вітром» (1939, студія «Метро Ґолдвін Маєр»), якому Академія кіномистецтв свого часу присудила десяток Оскарів. Претендуючи на масштабність, а місцями й всеохопність, стрічка справляє враження камерної постановки театрального режисера-невдахи. Зважаючи на минулі успіхи Скорсезе, у це важко повірити. Варто хоча б згадати «Таксист», «Злі вулиці», «Мис страху»…
Єдиним яскравим персонажем фільму є суперник любителя похлюпатись обабіч деформованого айсбергом «Титаніка» — «М’ясник», роль якого виконує Даніель Дей-Льюїс, зі своїми «місцевими» хлопцями красномовно виправдовує назву «опозиційної» банди — «Мертві кролики», які у російському перекладі чомусь стали «мертвими зайцями». Втім — кролики, зайчики — м’ясо воно і є м’ясо. Тим більше, для різника. До речі, Даніель вже двічі претендував на визнання «академіків» (1989 та 1993). Схоже, що цього року пані Фортуна дозволить актору вхопити себе… за що-небудь симпатичне. Залишається дочекатися 23 березня, коли «Оскар» святкуватиме три чверті століття.
Фільм «Банди Нью-Йорка» містить усі універсальні складові американського кіноуспіху: безкомпромісних жорстких чоловіків, кохання, дружбу, зраду, відданість, літри крові, брудну політику, прагнення «вибитись наверх» та вже згадуваний хепі-енд. Окрім того, делікатно, але щільненько лягає у канву «злоби дня». Уже давно чимало добродіїв подейкують, що найвища кінематографічна нагорода присуджується не просто так, а… Американцям зараз потрібен такий фільм. Отож, неймовірна, як для такої сумнівної роботи, кількість домагань «Оскара» — загалом 9 номінацій — цілком вірогідно може перерости у повноцінні нагороди.
І наостанок. Головний «поганий» чимось дуже схожий на стереотипного українця — вуса такі козацькі, на свинях знається, закон зневажає та чарку не обходить. Різниця ж полягає у тому, що герой почувається незакомплексованим (інколи занадто) господарем своєї землі. А ще в останніх кадрах стрічки покроковий розвиток Міста закінчується ностальгійною картинкою з двома однаково високими баштами, що виразно окреслюються на фоні чистого неба. Ну і як тут не дати «Оскарів»?
