Джаз незламний, тому що він вічний. Джаз вічний, оскільки
його слухають. Його слухають, оскільки в нього є слухачі. А в слухачів
є Ізмайлов.
Про Енвера Ізмайлова та його музику написано вже стільки,
що додавати до цього щось іще — марна справа. Концерт у «Промзоні» повністю
підтверджував найзахопленіші думки — так, віртуоз, а його партнери з гри
ні в чому йому не поступаються. Найстійкіше ж відчуття, яке плавно переходить
у стiйке враження — загальна життєрадісність усього, що відбувалося. Дійсно,
Енвер Ізмайлов (гітара, вокал), Наркет Рамазанов (кларнет і флейта), Рустем
Барі (перкуссія) грають дуже веселу, заразливо веселу музику. Вона проста
для сприйняття, під неї сміливо можна пританцьовувавти або й взагалі танцювати.
Один із номерів, раніше відомий як «Татарський блюз», було Ізмайловим,
співтоваришами перетворено на чарiвне видовище, коли під передзвони гітари
метра перед сценою виконала хореографічне соло таємнича східна красуня
у чорній сукні. Звичайно, унікальна техніка гри на гітарі — водночас обома
руками по грифу, запаморочливі пасажі, «стрілянина» вправними пальцями
одночасно на двох гітарах — справді приводять аудиторію у стан благоговійного
заціпеніння. Тут вже навіть не доводиться думати про стиль, переклик із
іншими напрямами й інші нудні речі.
Так що й заголовок цієї статті — скоріше, журналістське
лукавство. Енвер Ізмайлов — це джаз? Облиште, це насамперед захоплення
аудиторії. Це надмірність, упакована у витончені форми легкого, майже естрадного
звучання. Прості й доступні мелодії, легкий присмак східної етники, безодня
особистого, людського шарму (тріо Ізмайлова все робить з усмішкою), ненастирливий
стьоб (виконання «Дубинушки» і «Во поле березка» у джаз-роковому стилі)
— ось така акуратно зкомпонована суміш дозволяє «укладати» практично будь-яку
публіку. Звичайно, в цій музиці немає пристрасті, але є багато інших принад.
Таке, свого роду, барокко безхмарних вечорів.
