Очікувана сексуальна революція, якої побоювалися львівські чиновники від культури у зв’язку з приїздом до України Театру Романа Віктюка, не відбулася. Відігравши обіцяні чотири вистави, трупа виїхала на гастролі до Америки. А нам залишається одне — вже вкотре міркувати про причини нашого незнищенного бажання виганяти з країни тих, хто не вписується у звичний образ українця, якому тільки й пристало, якщо не мітингувати, профануючи патріотичні ідеї, то пити самогон і закусувати салом.
Віктюк, зрозуміло, у такий формат не вписується. Проте, незважаючи на всі колишні і нинішні спроби відлучити його від України та українців, роду-племені свого не цурається. В усіх громадських місцях російськомовного Києва, у театрі Російської драми, де відбувалися гастролі, він розмовляє, як сам жартома висловлюється, виключно «на мові». Та що там у Києві! Не від пустого бажання пофіглярничати режисер навіть у середовищі московських акторів і журналістів може раптом розрядитися якою-небудь тирадою рідною мовою. І в інтерв’ю не забуває підкреслити те, що він греко-католик, а отже, пам’ятає про закони Неба, що корені його у Львові, де перетнулися культури і філософії православного сходу з його емоційністю та проповіддю зречення від суєтного світу і західного католицизму, з його прагматизмом і спробою примирити царство Бога з царством кесаря. Його конфлікт із львівською владою не онтологічний — Роман Григорович у глибині душі, як це не парадоксально звучить, дотримується традиційних цінностей, ратує за ті самі ідеали: кохання, чистоту, милосердя... Але, на відміну від чиновників, він проти святенництва і лицемірства, проти тієї вузькості в погляді на світ і людину, що хочуть нав’язати співгромадянам доморослі патріоти. Для нього Львів — це місто не тільки Франка, УПА та Союзу українок, але й польської, австрійської, німецької, російської культур. У відкритості далеким і близьким сусідам і таїться головна погроза його вистав для тих, хто хоче переконати нас, що небесну музику сфер здатен передати тільки їхній баян.
Привезені вистави саме і мали розвіяти поширений міф, що Віктюк найбільше заклопотаний долею сексменшостей, що він лише щедро обдарований театральним талантом еротоман, такий собі привабливий сексуальний гурман, а тому займається пропагандою вільного кохання і різних сексуальних надмірностей. У багатьох його виставах справді багато еротичної пряності, невгамованої пристрасті, млості, почуттєвого надламу, жагучої музики, що б’є нижче пояса. Але у всій цій яскравій, шарудливій дорогими тканинами сценічній мішурі, на яку, немов мошкара на вогонь, злітається ласа до «красивого життя» публіка, заховано, за його ж, Віктюка, словами, «отруту». У разі правильного дозування вона може стати рятівними ліками. Але нею можна й отруїтися, чи, продовживши аналогію з мошкарою, можна обпалити крила, занадто близько наблизившись до вогню. Віктюк і справді грає з вогнем, очевидно, думаючи, що, пройшовши через горно пристрасті, людина може загартуватися, виробити імунітет проти диктату неконтрольованих бажань та емоцій, що крадуть її волю. Можна сперечатися з цією його філософією, згідно з якою уроки життя приходять винятково через особистий досвід (східні мудреці стверджують, що на своєму досвіді вчаться тільки дурні, а розумним досить почути про чужі помилки). Але наївно думати, що він свято вірить у рятівну силу сексу. Цей покоритель недовірливої до сліз Москви, «западенський хлопчик», як назвали його в одному виданні, занадто розумний, занадто освічений російськими релігійними філософами, щоб не розуміти, що плоть здатна поневолити вільний дух. Він занадто совісний, нарешті, щоб свідомо розпалювати пристрасть у «слабких світу цього» і спокушати їх обіцянками еротичного раю. Герої поставлених ним комедій (хоч би тих «Путан», привезених сьогодні до Києва), найбільше потребують не сексу, а кохання. Герої драм, незважаючи на всю екзальтованість їхнього інтимного життя, завжди пофарбовані в трагічні тони, оскільки їхня спроба знайти щастя в злитті двох тіл приречена на черговий хворобливий розрив так і невиниклої андрогінної істоти, у якій примирилися б усі внутрішні протиріччя статі. Декларуючи в незліченних інтерв’ю ідею кохання, як єдиного притулку для людства, що мучиться страхами і самотністю, Віктюк, будучи «вірним бердяєвцем», пам’ятає, що «кохання настільки перекручене, профановане і споганене в пропащому людському житті, що стало майже неможливим вимовляти слова кохання, потрібно знайти нові слова». Їх, ці нові слова, він і намагається знайти в мові хореографії, театральних жестів і символів.
Із чотирьох привезених вистав про кохання, мабуть, ідеться тільки в згадуваних уже «Путанах», а в інших (крім епізоду Маргарити і Майстра) — про його відсутність. Незважаючи на багатообіцяючу назву, «Путани» асексуальні. Не шукайте сексу там, де про нього багато говорять. Там, де ним несамовито займаються, не до розмов. Позбавлені статевої радості і герої скандальної вистави «Давай займемося сексом!», які ні про що інше, крім як тільки про цей секс, що прокльоном ліг на людство, не говорять. Розслаблений від незвичних для публічних місць сміливих розмов про таємне, аплодуючи проголошеним зі сцени гаслам на зразок «Сексом хочуть займатися всі!», глядач до фіналу зазнає легкого шоку. Виявляється, що симпатична йому пропозиція ввести в повсякденний побут звертання «давай займемося сексом», прирівнявши його до щоденних фраз на зразок «давай повечеряємо», «давай з’їздимо до магазину», «поставимо чайник» тощо, належить божевільній. Усвідомлення того, що захопливі сміливі сексуальні пропозиції роблять одне одному мешканці психіатричної клініки, і є тією «отрутою», що Віктюк позаховував у солодкі цукерки.
Думаю, що такий охолодний душ був корисний і «цнотливій» львівській публіці, навряд чи захищеній від агресивних поп-культури і реклами, що привчають нас в усьому бачити об’єкт свого прагнення і, подібно до іншої героїні скандальної вистави, знаходять в усьому сексуальні символи. А Віктюк, який на світанку перебудови влаштував у «Майстрі та Маргариті» жіночий стриптиз, у нинішній, четвертій і найбільш вдалій, за його словами, редакції булгаковського роману, уник спокуси театралізувати всіма доступними йому способами бал у Воланда, (адже от сюжет для еротичного шоу!). І поставив виставу про божевільних пролетарських поетів та письменників, про божевільних вождів, про божевільну епоху, з якою він намагається поквитатися і повернення якої боїться найбільше. Утім, є надія, що тривале прощання з минулим у Романа Григоровича незабаром закінчиться. Майстер свято впевнений, що театр (і людина) повинні обновлятися кожні п’ять-сім років. Це відновлення він і продемонстрував під час останніх гастролей, запропонувавши публіці зовсім іншу, тверду естетику. Чим позбавив її задоволення насолоджуватися вишуканими манерами персонажів «Служниць», «Метелика, метелика», «Саломеї»... Цього разу він запропонував їй більш високу, ніж задоволення інстинктів, радість — насолоду думкою, самоусвідомленням, що обіцяє звільнення від усього, що заважає кохати і бути коханим.
