Так уже склалося у пострадянських країнах, і в Україні зокрема, що не тільки в Дунаївцях під час показу серіалів життя на вулицях немов би завмирає. Починаючи з часів «Рабині Ізаури» та «Королька — пташки співочої» більшість населення вікового пласту «+35» ставить серіал понад усі інші справи. З часом виробництво серіалів, що транслюються на вітчизняних телеканалах, перемістилося зі спекотних латиноамериканських країн до більш сурової за кліматом Росії. Мабуть, тому змінилася і тематика довгограючих «кіношедеврів» — замість «спекотних коханців» їхніми героями стали бандити, бізнесмени, міліціонери та інші представники малолюбовних (чи милолюбовних) професій. Але як у одязі, музиці, мода робить нове коло і повертається до забутого старого. Сьогоднішній хіт народних уподобань — «Бідна Настя» — по багатьом складовим нагадує все те ж латиноамериканське «мило». І знову... шалений успіх.
Сьогодні на виробництві телесеріалів наші сусіди заробляють немалі кошти. Українці, у свою чергу, шляхом співробітництва з росіянами, намагаються відхопити свій «шматок пирога», але через бідність він більш схожий на жалюгідні крихти. На початку року в інтерв’ю «Дню» генеральний продюсер «1+1» (каналу, який багато зробив для розвитку вітчизняного серіалу) Володимир ОСЕЛЕДЧИК сказав: «Створення сьогодні серйозного серіалу без співучасті росіян нереальне. Вартість виробництва хорошого серіалу в середньому зараз становить уже приблизно 100 тисяч доларів за одну годину. В Росії є й інші приклади. «Бригаду», наприклад, робили на рівні 200 тисяч за годину. Це нормальний, могутній бюджет. «Підняти» такий бюджет самі ми не в змозі. Ми можемо вкласти 20, 25, 30 тисяч за годину. Чекати пропозицій про співпрацю від російських продюсерів — смішно. Росіянам навіть вигідніше виробляти самим і потім продавати нам, тому що два покази якісного, успішного серіалу коштують також приблизно 20, 25, 30 тисяч за одну годину. Тому єдиний спосіб нам хоч якось виробляти свою продукцію — генерувати ідеї, писати сценарії. І ось тоді вже пропонувати росіянам, говорити: «Хлопці, а чи не хочете взяти участь вашими 60 — 70 тисячами?».
Трохи пізніше у розмові з «Днем», голова правління телеканалу «Інтер» (другого сподвижника розвитку вітчизняного «мила») Влад РЯШИН виклав свій погляд на проблему: «Одна з найважливіших складових програмної політики телевізійного каналу — телевізійні серіали. У сітці мовлення національних каналів будь-якої країни левову частку часу в прайм-таймі займають телевізійні серіали. Як правило, місцевого виробництва. А в Україні справи такі: у середньому зараз на кожному із загальнонаціональних (або які претендують на такий статус) каналів — три-чотири лінійки серіалів у будні в прайм-таймі. Припустімо, три — п’ять разів на тиждень. Уже п’ятнадцять. І помножити на 52 тижні в році, ми отримаємо 780 годин — приблизно стільки необхідно телевізійного продукту для того, щоб «закрити» прайм- тайм тільки одного загальнонаціонального каналу. А якщо таких каналів три (це без урахування мережевих каналів), то виходить понад 2000 годин телесеріального продукту. Я не кажу про низькопробний, я кажу про більш-менш прийнятний продукт для показу саме в прайм-таймі. Усі разом українські канали минулого року зробили лише близько 70 годин… Чому склалася така ситуація? Орієнтовна вартість виробництва однієї серії на сьогоднішній день коливається від 50 до 200 тисяч. Візьмемо, наприклад, 70 тисяч доларів за одну серію виробництва і помножимо на 2000 необхідних годин. Отримаємо 140 мільйонів доларів. Це при тому, що сукупний телевізійний рекламний бюджет 2003 року національних і мережевих каналів становив, за різними оцінками, від 105 до 130 мільйонів. На ці гроші усі ці телеканали повинні утримувати себе, виробляти новини, ток- шоу, розважальні програми, документальні проекти, платити людям зарплати, сплачувати податки, платити за ліцензію, за передачу свого сигналу, намагатися оновлювати кадри тощо. Тобто в результаті ми розуміємо, що грошей на власне виробництво явно не вистачає».
Гроші, гроші і ще раз гроші. Це три головні складові відсутності якісного вітчизняного виробництва серіалів. Сумно, але у розмові навіть не йдеться про талановитих українських акторів.
Сьогодні «День» звернувся до своїх експертів із запитанням: ЧОМУ МИ ДИВИМОСЯ РОСІЙСЬКЕ «МИЛО»? І КОЛИ БУДЕ НАШЕ?
Олександр ГУБЕНКО, редактор журналу «Практична психологія і соціальна робота»:
— Серіали, які йдуть по нашому телебаченню, можуть бути не завжди правильно сприйнятими і витлумаченими. Серіали «Ідіот» або «Петербурзькі таємниці» — високого ідейно-художнього рівня. Там присутня прекрасна режисура, акторські ансамблі та сам матеріал, який зобов’язує до високого рівня роботи. А є серіали на кшталт «Бідної Насті». У них присутня нехитра сюжетна канва. Вони несуть розвантажувальну мету (від хвилювань у повсякденному житті) — у спогляданні життя, де відносини між людьми були б побудовані інакше, на відміну від нашої реальності, — невигадлива міщанська утопія, в якій глядач бачить прекрасного естетичного вигляду чоловіків і жінок, які вступають у ідилічні відносини. Такі фільми не вимагають напруження розуму, щоб збагнути й осмислити героїв. Тут явно відчуваються кальки та кліше з латиноамериканських серіалів.
Звичайно, в цьому фільмі йде тенденційний філософсько-світоглядний, і навіть політизований, підтекст про те, які благородні люди становили еліту російського самодержавства. Хоча насправді там були люди, що не вирізнялися благородством. Інакше українська історія склалася б інакше — без закріпачення мільйонів українських селян, знищення козацтва тощо... А у фільмі створюється ідея величі Росії, що має шовіністичний відтінок. Це, звісно, насторожує. Такі фільми слід дивитися, фільтруючи, абстрагуючись. Хоча це важко зробити, адже на рівні підсвідомості йде навіювання про велич, багатство, доброчесність — нібито властиві російському самодержавству. Тобто можна припустити, що цей фільм потрафляє великодержавно-міщанським смакам деяких представників політичної еліти Росії. Певна річ, тиражувати та всіляко підтримувати це на екранах України, можливо, й не варто. Якщо зараз це пояснюється низькою якістю, а іноді просто відсутністю аналогічних продуктів вітчизняного виробництва, то це тільки сигналізує про те, що нам потрібно звернути увагу на розвиток своєї власної мас-медійної культури. Тому, якщо ми хочемо розвивати українську культуру, зміцнювати повагу нашого населення до минулого та сьогодення, то на це варто звернути увагу нашій політичній еліті.
Тамара БОЙКО, головний редактор каналу «Культура»:
— Тому що не маємо свого. Дуже багато моїх знайомих інтелектуальних, інтелігентних людей дивляться «Бідну Настю». По-перше, є цікавість до історії і якось давно ми не бачили нічого власного історичного. Може, і не нашого, але ми стільки років жили разом, що нам не байдужа російська історія. Тому люди і дивляться. А крім того, стільки було всяких, вибачте на слові, мордобоїв, що коли люди бачать гарно вдягнених, красивих акторів, то на цьому відпочиває око. І дуже прикро, що ми такі бідні, що не можемо розказати про багатющу свою історію. Ми взагалі не знаємо, що у нас був прошарок інтелігенції, що у нас були люди дуже високого складу. Тому і дивляться, бо хочеться бачити щось близьке до себе. Так, у «Бідній Насті» багато дурниць, наївного, смішного, незручного, але є — багаті інтер’єри, красивий одяг, приємні обличчя, стосунки, благородство, кохання. Я стою на тролейбусній зупинці і бачу рекламу якогось журналу на якому написано «Справжній секс. 1+2», а там є вірність, чистота стосунків, і це привертає.
Ірина ДАНИЛЕВСЬКА, організатор тижня прет-а-порте «Сезони моди»:
— Гадаю, насамперед російські серіали дивляться через багату акторську та режисерську школу. Тому що, за сюжетом, у них близькі колізії, інтриги та любовні трикутники. І, з художнього погляду, це нам ближче і зрозуміліше. Там зустрічаються актори, яких ми знаємо та любимо з дитинства. Для покоління людей, які дивляться серіали, — це зустріч із молодістю.
Якщо в серіалу хороша літературна основа, то я, швидше за все, дивилася б його. Наприклад, я дивилася «Ідіота», «Фандоріна» та продовжувала б дивитися серіал про Настю Каменську. Тобто картини за творами, які я знаю та люблю. Бо є надія, що це буде хороший відблиск літератури на екрані. Не дивлюся і не дивилася б новоспечені бандитські «Петербурги», «Саратови» тощо.
Діана ДОРОЖКІНА, модельєр:
— Латинські серіали я справді вважаю нісенітницею. А стосовно мене, то я дивлюся «Бідну Настя». У цьому серіалі я звертаю увагу на дуже цікаві костюми, на красиві слов’янські обличчя та наближений до історичного сюжет. І взагалі, хочеться подивитися якусь казку, хай навіть зовсім наївну, але щоб вона була обов’язково добра.
В Україні серіали не знімають через відсутність грошей. Водночас дуже багато наших українських акторів знімаються в російських серіалах, отож я не відчуваю розділення на «їхні» та «наші» серіали.
ПІСЛЯМОВА
Посилаючись на історичну цінність фільму «Бідна Настя», глядачі не завжди замислюються, що телесеріальний продукт — свого роду шоу. Насправді, за ідеалізованим образом Російської Імперії приховуються зовсім не ідеальні «батюшки-царі». Правду залишається шукати в інших джерелах, і аж ніяк у такого типу кіно. А що думають читачі «Дня»?
