Різноманітні ток-шоу на нашому телебаченні — це той звичний «кошмар на вулиці В’язів» (тобто Мельникова), до якого всі давно звикли, як звикають сусіди по комунальній кухні до співмешканця-п’яниці. Здавалося б, треновані нерви телеглядачів після Отарів-Нагієвих здатні витримати все. Однак є ще порох у порохівницях: можуть здивувати вітчизняні специ. Нове ток-шоу Юрія Рогози «Сорок серій життя» (Перший Національний, телекомпанія «Ера») — видатне явище нашого телебачення, своєрідна енциклопедія презирства до професії і телебачення, як такого.
БРУКВУ ДЛЯ ПІПЛА! БАНАНІВ НЕ ПІДВЕЗЛИ…
По-перше, с початку було не дуже зрозуміло чому в шоу така дивна назва. На перший погляд, воно передбачає якісь реальні життєві історії та ситуації — щось на зразок циклу Ольги Герасим’юк. У Рогози ж ні про яке життя (принаймні, що оточує нас із вами) в програмі, зрозуміло, не йдеться. Просто Юрій … довільно обирає тему («Чи потрібно дозволити пересічним громадянам носити зброю?», «Як впливає на наше життя Інтернет?») і обговорює її з героями та експертами програми. Здавалося б, ну чим тут можна здивувати — формат старий, як світ. Однак здивувати завжди можна. Бо межі людської самовпевненості немає.
Самовпевненість пана Рогози полягає ось у чому: очевидно, він вважає, що країна перебуває під наркозом, а, отже, з’їсть будь-яку страву, яка подається. Навіть абияк приготовану, а може й зовсім сиру. А, може, зовсім і не страву. Тому що — ПІПЛ. І піпл цей бананів зроду не їв — звідки йому знати їхній смак.
Для того, щоб додати дійству видимість структури і хоча б якоїсь інтриги, Рогоза ввів туди всі звичні елементи таких програм: тут вам і «експерти на канапі» (у яких немає прізвищ і професійних ознак — їх іменують «пан Олег», «пані Марія» т.ін.), і «таємна зброя» (хтось або щось у секретній кімнаті, що нібито має повернути назад хід програми чи обговорення), «головні глядачі», які в будь- який момент мають право зупинити обговорення для того, щоб висловити свою думку про рівень дискусії і т. ін. Однак із програми до програми з дивною незмінністю повторюється одна і та ж ситуація: всі вищеназвані люди банально НЕ ГОТОВІ говорити на задану тему, більше того — практично всі з них НЕ ВМІЮТЬ публічно висловлюватися. Не хочеться кривдити запрошених, зрештою вони стараються, як можуть, однак для того й існує автор програми, редактори, адміністратори, щоб запрошувати до програми ЦІКАВИХ людей, здатних не лише формулювати, але й повідомляти щось нове багатомільйонній аудиторії. У випадку з нашим ток-шоу повне відчуття, що запрошені гості — абсолютно випадкові люди, знайдені недалеко від відомої будівлі на Мельникова, 42 за п’ять хвилин до ефіру.
ДЕ РЕЖИСЕР? ПРИВЕДІТЬ ЙОГО ДО МЕНЕ. Я ХОЧУ БАЧИТИ ЦЮ ЛЮДИНУ!
Щоб не бути голослівними, зупинімося на останній програмі, яку було присвячено доволі актуальній темі «Що таке успіх? Чи має право справжній митець бути незатребуваним?». На цей раз головним героєм програми став відомий у певних колах художник Сергій Поярков. Перш ніж ми перейдемо до власне «дискусії», яка відбувалася в студії, потрібно зазначити, що будь-який, навіть найконцептуальніший задум можна розвалити та дискредитувати непрофесійним виконанням. І якщо театр починається з вішалки, то «студія» пана Рогози — це його особисте робоче місце (невиразний стіл з паперами і «берієвською» настільною лампою — свіжа знахідка, чи не так?) і «канапа для гостей» з неохайною накидкою отруйно-жовтого кольору. Решту описати неможливо — шматки якихось стін, граток і задників. Зі світлом у студії працюють як заманеться, мікрофони істеманди та звуки в ефірі, — ось далеко не повний перелік проколів, бачачи які весь час хочеться зацьковано озиратися й перелякано кричати: «Де режисер? Покличте режисера!». Однак самого Рогозу це абсолютно не бентежить і він поганою українською намагається вести прямий ефір. «Намагається» — не випадкове слово, тому що в більшості випадків йому не вдається додати розмові хоч би видимості конструктивності або, хоча б, осмисленості. Під час останньої передачі жалюгідні спроби зупинити пана Пояркова жодного разу не увінчалися успіхом: в результаті — художник промовляв окремо, експерти на канапі боязко намагалися йому заперечити, а Юрій ставив чергове запитання, яке, здавалося б, спало йому щойно на думку й він сам розгублений, чуючи звук власного голосу. Все це, між іншим, відбувалося в студії одночасно й нагадувало нудну пиятику, де ніхто нікого не чує.
«БО МИ — БРАТВА»
У результаті Сергій Поярков (якого експерти й гості називали то Боярко, то Боярковим, то ще якось), незважаючи на те, що він (і його спосіб поведінки) надто нагадує пародію на нових росіян початку 90 х (такі собі хлопці в червоних піджаках) був найцікавішою людиною в студії. Принаймні, його промови веселили й викликали стійку асоціацію з анекдотами з «Московського комсомольця». Пам’ятаєте братка з «Мерседеса», який, дивлячись на дідуся із «Запожця», що б’є його машину, пояснює дружбанам: «А нас він не зачепив, бо ми — братва». Здається, Поярков також залишився в повній упевненості, що йому вдалося в студії говорити довше й голосніше за всіх лише через те, що він також … ну, ви розумієте.
Те, що говорили інші в студії — не перекладається. З того, що запам’яталося: «митець — це діамант», «ви — жертва свого успіху», «як говорив один співак, правда завжди одна», «народ не може помилятися». Між іншим, останні два перли сказані вустами Юрія Рогози, так що рівень авторських коментарів не важко уявити.
Звичайно ж, ніяких розмов про філософію успіху глядачі не дочекалися. Зате дочекалися сюжетів, знятих для програми на Андріївському узвозі. Не будемо говорити про їхню смислову абсурдність та інформаційну неспроможність, але якою камерою це знімалося й чи бачив хтось із авторів до ефіру якість «картинки»?! Це знімалося для телепрограми чи в туристичному поході, щоб потім реготати з того, що відбувається, довгими зимовими вечорами?
Так щоб остаточно добити глядача своїм високим професіоналізмом, під кінець програми нам продемонстрували «таємну зброю» з не менш таємничої кімнати. Нею виявився жебрак, який повідомив вкрай приголомшеному глядачеві, що він колись «добре малював», але оскільки мало займався власним піаром, то доля не вдалася. Треба сказати, що відсутність зубів, невиразна дикція, баклажанний колір обличчя та інші супутні чинники сильно заважають співчувати художникові, який не відбувся. А тут ще пан ведучий страхає нещасного: «Обережно! Нас дивляться молоді люди! Від того, що ви їм скажете, залежить їхня доля!». Цікаво, Рогоза так знущався зі своєї «таємної зброї» чи просто перегрівся під світлом софітів?
Закінчилося все, як і починалося. Поярков оголосив присутнім: «Ви — мій кордебалет», — присутні образилися й трагічно прошептали: «А ви нам нецікаві». «Головні телеглядачі» жадібно почали щось їсти на кухні, а ведучий із почуттям виконаного обов’язку попрощався. Зрозуміло, що ненадовго, а тільки до наступної суботи, щоб знову поділитися з нами своїм багатим життєвим досвідом — як, нічого не роблячи, удавати, що ти успішний.
