У Києві прем'єрою драми «Щоденник скандалу» розпочався Всеукраїнський фестиваль нового британського кіно, організований спільно Британською радою та прокатною фірмою «Артхаузтрафік». Окрім столиці, покази пройдуть також у Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку та Львові, а згодом — у всіх обласних центрах країни.
За загальним визнанням, програма цьогорічного — сьомого за рахунком — фестивалю є найсильнішою за всю історію його проведення. Якщо раніше переважали побутові або сімейні (часто-густо нудні) драми режисерів, мало відомих за межами Островів, то нині — справжнє жанрове розмаїття міжнародно визнаних картин.
Наприклад, комедії. Цього разу вони мають несподівано еротичний ухил. Так, у «Сексі- чоботах» (режисер Джуліан Джарольд), що грунтуються, між іншим, на реальних подіях, йдеться про поневіряння молодого провінційного бізнесмена, який намагається врятувати від банкрутства сімейну фабрику взуття в рідному місті Нортгемптоні. Заїжджий актор (чи акторка) лондонського кабаре, гламурний трансвестит Лола, подає доволі провокативний план порятунку сімейного бізнесу. І надалі сюжет розкручується на всіх тих кумедних непорозуміннях, що виникають між статями. «Венера» (режисер Роджер Мітчел, в одній з ролей — легенда світового екрану, Пітер О' Тул) — то вже ілюстрація відомої тези про покірність будь- якого віку любові. Головні герої, Моріс та Іан — помірно успішні, підстаркуваті актори на схилі своєї кар'єри, чий час минає у розмовах про життя, театр та непевність буття, коли тобі за 70. Побоюючись самотньої старості, Іан дозволяє переїхати до себе своїй внучатій племінниці Джессі, щоби та доглядала за ним. Однак не так сталося, як гадалося: Джессі виявляється неосвіченою, матюкливою, питущою провінційною дівахою. Моріс намагається долучити дівчину до високої культури, але закінчується це тим, що у Моріса, попри 50 років різниці у віці, до Джессі з'являються романтичні почуття.
Особливим успіхом у глядачів користуватиметься «Ірина Палм зробить це краще» (режисер Сем Гарбарскі); принаймні, на останньому Берлінському кінофестивалі фільм отримав саме приз глядацьких симпатій від газети «Berliner Morgenpost». Меггі, сором'язлива і респектабельна 50-річна вдова з консервативного лондонського передмістя, у відчаї намагається знайти кошти на лікування свого онука. Вона вже витратила всі заощадження, продала свій будинок, однак цього замало, гроші все ще потрібні. Після кількох марних спроб знайти роботу Меггі таки знаходить її у закладі з промовистою назвою «Сексуальний світ». Зрозумівши, з чого складаються її обов'язки (задовольняти клієнтів, працюючи руками), вона проявляє твердість духу, відкриває в собі нові, хай і доволі специфічні, таланти, знаходить нових друзів та головне — заробляє необхідні гроші на лікування онука. Хоча, звичайно, так безхмарно ця історія не закінчується. Особлива цікавинка картини в тому, що роль Палм виконує Маріанна Фейтфул — дочка баронеси і шпигуна, одна з легенд західної контркультури 1960—1970-х років (зокрема, записала першу пісню, створену «Роллінг Стоунз»), яка знала зсередини життя багатьох рок-зірок, була знайома з компанією знаменитого вбивці Чарльза Мейсона та навіть два роки жила просто на вулиці, не маючи власного помешкання. Так чи інакше, але у свою героїню Фейтфул вкладає непідробне почуття власної гідності, з яким та робить свою незвичну роботу.
У фільмі «Трістрам Шенді: історія півника та бичка» еротики немає, проте наявний сюжет роману відомого британського письменника Лоренса Стерна «Життя та погляди Тристрама Шенді, джентльмена». Екранізував цей твір старанно розкручуваний в останні роки режисер Майкл Уінтерботом. Він же є автором уже зовсім не комедійного «Шляху до Гвантанамо» — історії чотирьох британців пакістанського походження, що поїхали до Пакістану на весілля, але випадково опинилися в Афганістані, серед талібів, потрапили в полон до американців, які ув’язнюють бідолах у сумнозвісному таборі для полонених у затоці Гвантанамо на Кубі.
Загалом, найцікавішими на фестивалі є все ж серйозні, драматичні стрічки. Так, вищезгаданий «Щоденник скандалу» (режисер — Річард Ер) здобув на початку року чотири номінації на «Оскара» — кращий сценарій, саундтрек, головна жіноча роль і жіноча роль другого плану. Дві останні — цілком заслужено, бо картина тримається на роботі чудових акторок — Кейт Бланшетт та Джуді Денч. Наскільки жіночна, тендітна та вразлива перша, настільки жорстка, вибухова і непередбачувана друга. І якщо Бланшетт, за великим рахунком, не робить нічого особливо нового, то Денч грає справді багату на психологічні відтінки роль. Власне, саме завдяки її роботі фільм і запам’ятовується.
Надзвичайно цікавою за формою є музична драма «Братерство голови» (режисери Кіт Фалтон, Луїс Пепе). Це — зразок жанру mockumentary, себто — художнього фільму, зробленого в стилістиці документального кіно. Розповідається тут про талановитих сіамських близнюків Тома і Баррі (їх грають Гаррі та Люк Тредвей), котрі стають у 1975 році зірками панк-року. Крім того, режисерам вдалося залучити до свого проекту патріарха британської режисури Кена Рассела, котрий дуже серйозно дає інтерв’ю про ансамбль «Бенг-Бенг», навіть демонструються кадри з його незавершеної стрічки про тих рок- близнюків. Здавалося б, біографічних і псевдобіографічних фільмів про рокерів різного калібру знято вже безліч, неможливо сказати нічого нового. Але Фалтону і Пепе вдалося уникнути як пережовування несвіжих стандартів про рок-н-рольну розгнузданість, так і спекуляції на потворності головних персонажів. «Братерство» — це дійсно драматична, місцями похмура, місцями переповнена обпікаючою енергією, місцями дивна стрічка, одним із головних — неіснуючих — героїв якої є третій, ненароджений брат, що наче так і лишився зародком у голові Баррі. У фільму є всі шанси стати культовим серед шанувальників різних екстремальних субкультур.
Один з найцікавіших фільмів програми — «Останній король Шотландії» (режисер — Кевін Макдональд). Його можна назвати політичним трилером чи навіть просто трилером, але це дещо звузить пафос стрічки. Бо головна її тема — боротьба проти тиранів чи, точніше, те, що може зробити маленька людина, звичайний громадянин у цій боротьбі.
Сюжет фільму грунтується на реальних подіях. Тиран, про якого йдеться —диктатор Уганди Іді Амін (Форест Вітакер), за часів правління якого було знищено понад 300000 осiб. Він керував країною майже всі 1970 ті, аж поки не був усунений від влади 1979 року. Його антипод — юний шотландець, лікар-ідеаліст Ніколас Гарріган (Джеймс МакАвой), що певний час був особливо наближеним до Аміна, працював його особистим лікарем і радником. Драматургія «Останнього короля» зрозуміла: гість практично навмання приїхав до далекої екзотичної країни, несподівано опинився у самому осерді місцевої влади, пережив злет і падіння, смертельну небезпеку й чудесний порятунок. Цікаво тут інше: як змінюються самі головні герої. І головна принада «Останнього короля Шотландії» — один з найкращих на сьогодні чорношкірих акторів Форест Вітакер (уславлений, між іншим, головною роллю у фільмі Джима Джармуша «Пес-привид»).
Побутує переконання, що грати поганих та злих простіше. Але перевага Вітакера в тому, що його Амін — це далеко не одновимірний монстр, як можна було б очікувати. Він нагадує Дракона зі знаменитої казки Шварца; у того було кілька голів-станів, які він змінював у залежності від ситуації. Вітакер якраз і зумів надати своєму Аміну такої диявольської багатоликості. В перших кадрах він постає як харизматичний лідер, такий собі батько нації, що танцює з народом, щирий, відкритий і розкутий. Потім — такий собі веселий балясник, душа компанії, самовпевнений мачо, світська персона… Голови, тобто маски, змінюються, як у калейдоскопі, причому чим далі, тим ближче до істини: суворий генерал, розгублений пацієнт, замучений газами (дуже смішна сцена, між іншим), збентежений критикою самодур, небезпечний параноїк-божевільний, і, нарешті, холоднокровний убивця. Робота просто віртуозна, і «Оскар» за кращу чоловічу роль був присуджений Вітакеру цілком заслужено. Проте навіть такого, спритного і вмілого дракона, подолали прості люди, королем яких він себе вважав. І не останню роль у тому зіграли свідчення Ніколаса Гаррігана, що все ж таки спромігся перебороти свій страх. Мораль стрічки дуже зрозуміла, і, як уже було сказано, завжди доречна і злободенна: на кожного, навіть найдовершенішого і найбільш озброєного Змія-Горинича завжди знайдеться свій Ланселот.
Отже, вітчизняний глядач, мабуть, уперше за всі роки незалежності має чудовий вибір сучасного британського кіно. Можливо, настане день, коли так само можна буде сказати і про кіно українське.
