Чудернацька зовні вправа — подолання висоти за допомогою жердини, прийшла у спорт від розваг древніх народів. Підскочити вище, ніж тобі дано природою, за допомогою стороннього предмета — символ прогресу людства, яке завжди знаходить шлях догори попри зовнішню неможливість цього шляху. Залишившись в житті завдяки спорту, стрибки з жердиною, так само як метання молота, диска або списа повертають людство в його первісну юність, коли людина у боротьбі за виживання взяла до рук перші ліпші предмети.
У сучасному вигляді стирибки з жердиною постали у другій половині шістдесятих, коли на заміну металічним та бамбуковим прийшли знаряддя із синтетичного фіберглассу. Нові жердини підкидали спортсмена догори, як пружина, і результати стрибунів різко зросли. Приблизно на метр-півтора, як у кого. Передумовою досягнення високого результату стало вміння взятися за кінець жердини якомога вище — бо ж його довжина не обмежується. Тут теж ніби межі було досягнуто ще у вісімдесяті. Якби тоді ж у секторі для змагань не з’явився Сергій Бубка.
В це непросто повірити, проте ще і ще раз звірившись із довідниками переконуєшся, що це було саме тоді, у страшно далекому 1983-му. Перший чемпіонат світу з легкої атлетики. Заповнений вщерть стадіон-сімдесятитисячник в Хельсінки (можете уявити заповнений Олімпійський у Києві на легкій атлетиці?). Серед сенсацій турніру, тобто несподіваних чемпіонів, двоє українців — стрибун у висоту Геннадій Авдєєнко із Одеси і стрибун з жердиною Сергій Бубка із Донецька. Обидва потрапили до союзної команди в останній момент, обидва здивували всіх. Авдєєнка, попри його видатну перемогу, майже забули, Бубку знає увесь світ. Символічно, що саме перший чемпіонат світу став місцем першої перемоги українського суперстрибуна. Він був чемпіоном світу сім разів поспіль — рекорд, який навряд чи хто перевершить. Наявність же у списку чемпіонів протягом багатьох років лише одного чемпіона, як це було з Бубкою, — таке вже не повториться ніколи. Сергієві не щастило на Олімпійських іграх — спочатку бойкот з боку Москви ігор в Лос-Анджелесі, потім успіх у Сеулі, а потім прикра невдача в Барселоні і невихід на старт через травму в Атланті. Може тому так прагне наш чемпіон перемогти у Сіднеї, хоча добре розуміє, що це вже нереально.
А може інша причина так неприродньо довго втримує Бубку серед діючих легкоатлетів? Сергій Назарович став нашим першим легкоатлетом, який чесно заробив своїм феноменальним талантом великі гроші. Вдале співпадіння злету Бубки з професіоналізацією легкої атлетики та ринковими перетвореннями на його батьківщині помножене на непересічні розумові здібності рекордсмена, дало наступним поколінням наших атлетів приклад, як разом зі спортивною славою можна здобути матеріальний достаток високого європейського рівня. Сергій Бубка зумів не розтринькати свій талант, зміг не тільки заробити гроші, достатні для безбідного проживання у елітному Монте-Карло, а й вкласти їх у прибуткові бізнес-проекти. Дуже довго феноменальні природні дані і вміння підтримувати спортивну форму дозволяли нашому атлетові суміщати спортивні перемоги з бізнесом. Загнані на недосяжну для інших висоту рекорди Бубки давали йому змогу збирати урожай призів і з результатами на щабель нижчими.
Чому Сергій Бубка не припинив виступи у момент зеніту своєї слави, що було б красиво і доречно? Видається, що сам спортсмен, як і кожний із нас, не хотів вірити, що даний йому природою запас сил може коли-небудь вичерпатися. Вірилося, що ось вилікуюсь і знову полечу за шість метрів. Самообману допомагало й те, що статус діючого чемпіона і рекордсмена дозволяв Бубці укладати значно вигідніші контракти з рекламними фірмами, яких колишні чемпіони, навіть супервидатні, цікавлять не дуже. У підсумку всі довго вірили у чудодійне повернення українського рекордсмена в сектор для стрибків на олімпійському стадіоні Сіднея. Та спроби повернутися виявилися невдалими. Заплановану серію виступів у передолімпійських змаганнях Гран-прі Бубці довелось припинити, аби остаточно не втратити свій імідж. В диво-стрибок у Сіднеї вже не вірить ніхто, навіть і сам спортсмен. Проте на Ігри Сергій Бубка їде, і робить цілком слушно. Найкращим завершенням його кар’єри був би вихід на параді відкриття Олімпійських Ігор попереду команди України із нашим національним прапором. Так би і запам’ятав спортивний світ українця Сергія Бубку — на параді з прапором своєї держави. Майже стовідсоткова невдача у секторі не зіпсувала б заслуженого і красивого фінішу спортивного шляху видатного атлета ХХ століття.
На жаль, із незрозумілих і нікому не пояснених причин наш прапор понесе на олімпійському параді інший атлет, теж заслужений, але не всесвітньо відомий, як Бубка. Багато чого незрозумілого коїться в нашому житті і не тільки спортивному. На щастя, в спортивній історії світу і в історії України злишаться не ті, хто приймає сумнівні рішення. Залишиться Сергій Бубка. Залишиться назавжди. Про нашого чемпіона всім нагадуватиме не поспіхом споруджений в Донецьку монумент, а його неймовірний рекорд світу, який стоятиме ще не один рік і не одне десятиліття.
