Про нього написано десятки книг і сотні статей, його ім’я належить усьому світові. У його яскравому, великому й складному житті вмістився мало не увесь світ: США, Японія, Франція, Німеччина, Куба, Італія ставили його опери та балети. Слухали його концерти. Однак Україна в житті великого композитора посідає особливе місце — тут він народився, й саме тут почалося становлення його як композитора.
С.С.Прокоф’єв народився 1891 року в маєтку Сонцівка Катеринославської губернії в родині агронома, який управляв цим маєтком. У хлопчика, який зростав під звуки сонат Бетховена та вальсів Шопена, які виконувалися його матір’ю, рано прокинувся інтерес до музики. Мати вміло та обережно спрямовувала цей інтерес, і незабаром Сергійко сам починає писати невеличкі фортепіанні п’єски, а у дев’ять років він написав оперу, яку поставив разом із братами та сестрами під керівництвом і за участю дорослих.
«У Сонцівці у мене була ціла низка власних інтересів, — згадував Прокоф’єв у «Автобіографії», — хлоп’ята, сад, квіти, шахи, собаки й театральні вистави». Звичайно, у дитячих «операх» грали діти родини Раєвських, правнуків знаменитого генерала Раєвського, які жили в Петербурзі, а літо проводили в Сонцівці. Великим другом Сергійка став місцевий ветеринар В.М.Морольов, піаніст-аматор і чуйний поцінувач перших творів маленького композитора, а також завзятий його партнер у шаховій грі. Дружбу з ним Прокоф’єв зберіг на все життя. Пересвідчившись у неабияких здібностях сина, мати повезла його до Москви, де хлопчика прослухав видатний музикант С. Танєєв. Відразу оцінивши яскравий талант юного піаніста, Танєєв порадив розпочати серйозне навчання основам гармонії та композиції, порекомендувавши як учителя також уродженця України, киянина Рейнгольда Моріцовича Глієра.
Отже, на початку літа 1902 року в Сонцівці з’явився 28-річний Глієр, котрий два роки тому закінчив Московську консерваторію. «З перших же днів перебування в Сонцівці я відчув твердий і дуже розумний розпорядок життя в домі Прокоф’євих, — згадував він. — Вставали рано... З 10 до 11 Сергійко займався зі мною. Потім уроки з батьком, заняття з матір’ю... Вечорами до нас долинали гармонійні звуки красивих українських пісень... Ці ранні дитячі враження мали глибоко запасти у душу хлопчика чуйного до усього прекрасного. Безсумнівно, що вони сприяли його художньому розвиткові, становленню його творчої свідомості... Ці дитячі музичні враження дали майбутньому композиторові те глибоке й тонке відчуття народної музичної мови, яке так повно та яскраво виявляється в багатьох його творах протягом усього творчого шляху. Вже тоді в його фортепіанних «пісеньках» нерідко чулися народно-пісенні звороти. Я надавав цьому великого значення й прагнув спрямувати його увагу до народної пісні». А наступного літа маленький композитор написав із допомогою Глієра свою першу симфонію, яка стала початком його довгого та складного шляху в музиці.
«Я зрозумів, що не хочу писати так, як пишуть усі. Я не міг змиритися з думкою, що складаю музику, подібну до інших. Я переконав себе, що не повинен підлаштовуватися під когось, а зобов’язаний знайти свій власний шлях», — таким було кредо початківця-музиканта. Його перші п’єси було наповнено яскравими, свіжими ритмами, молодим завзяттям, надзвичайною силою творчої фантазії. Свої перші маленькі п’єси автор називав «мої собачки» за їх «колючість» і «кусючість».
Восени 1904 року в коридорах Петербурзької консерваторії з’явився руденький «хлопчик з України» з двома великими теками власних творів у супроводі мами. Успішно витримавши іспити перед приймальною комісією в складі О. Глазунова, М. Римського-Корсакова, О. Лядова і багатьох інших музикантів, 13 річний композитор ставнавчатися за класом композиції у Римського-Корсакова (інструментування) та Лядова (гармонія й контрапункт), а також за класом фортепіано. Нелегко батькам було вирішити жити на два доми. Тепер мати знімала в Петербурзі кімнати, і там Сергійко навчався всю зиму, а на літо їхав до Сонцівки, де на самоті жив батько. Зате до Сонцівки мало не щодня летіли листи й телеграми, в яких мати й син повідомляли чи не про кожен свій крок; особливо докладні листи писав Сергійко.
Прокоф’єв із блиском закінчив консерваторію, отримавши першу премію імені А. Рубінштейна. Директор консерваторії О. Глазунов сказав про нього: «Самобутній віртуоз нового типу зі своєрідною технікою». Кожен новий виступ молодого композитора й піаніста ставав подією музичного життя. «Розмов і тлумачень — маса! — згадував учений- музикознавець В. Асаф’єв. — Але всі відчувають, що йде сила й талант!»
Стурбований розмовами про те, що оперна форма відмирає, молодий композитор 1917 року пише оперу «Гравець» за Достоєвським, про яку В. Меєрхольд відгукнувся так: «Ця побудова нового виду оперного мистецтва. Він виключив усілякі арії, у нього немає нескінченних мелодій... він змусив дійових осіб увесь час плавати в дивовижних речитативах, що абсолютно виключає будь-яку схожість із оперою досі». Сам же композитор твердив, що «при розумінні сцени. При гнучкості, свободі та виразності декламації опера має бути найяскравішим і наймогутнішим із сценічних мистецтв». Тоді ж він пише «Класичну симфонію», де яскраво виражає свій стиль — велика кількість іскрометних і стрімких тем, химерні мелодійні повороти, легкі ритми.
1918 року молодого музику відряджено Наркомосом за кордон. Здобувши визнання в зарубіжному музичному світі, Прокоф’єв активно пропагує свої музичні твори, а також Мясковського та Асаф’єва, ставить опери, виступає як піаніст і диригент. Чикаго, Париж, Берлін, Канада, Бельгія, Іспанія, Італія — місця його численних концертів. Газети називають його «Піаніст-титан», «Сталеві пальці», «Паганіні фортепіано». Його музика вражає гострими несподіваними акцентами, ритмами, які скачуть, різкими переходами від фанфар до ліризму. 1933 року композитор повертається на Батьківщину та створює найзначніші твори.
1948 року своєю грізною постановою Комуністична партія затаврувала Мясковського, Прокоф’єва та Хачатуряна, звинувативши їх у «антинародному формалізмі, небажанні писати музику для народу». Це були важкі дні для композитора. Але він продовжував працювати. Його творчість охопила усі жанри музичного мистецтва. За 45 років роботи він написав 8 опер, серед яких блискуча комедія «Любов до трьох апельсинів», грандіозна епопея «Війна і мир», витончена «Дуенья», тривожно-містична опера «Вогненний янгол», колоритна опера з українського побуту «Семен Котко». Найбільшим майстром балетної музики створено сім балетів, серед них гротескна «Казка про Блазня», написаний у стилі гострих індустріальних ритмів «Сталевий скік», піднесена лірико-романтична «Попелюшка», билинна «Оповідь про кам’яну квітку». Композитор створив 7 симфоній, 5 концертів для фортепіано з оркестром, 9 сонат, кантати, ораторію і багато іншого. Його симфонічна казка «Петя і вовк», написана на власний сюжет, досі користується успіхом як у нас, так і за кордоном. Чи не тому, коли нещодавно було зроблено запис цієї сюїти оркестром під керуванням Кейта Нагано, авторський текст озвучували... Софі Лорен та Білл Клінтон. Опери та балети Прокоф’єва не сходять зі сцени Київського національного театру опери та балету, московського Великого театру, «Гранд Опера» в Парижі, Лондоні, Празі...
А що ж Сонцівка? «З роками мої стосунки з Сонцівкою розходилися в різні боки... хоча, потрібно сказати, в сонцівському літі було багато чудового», — жалкував композитор, а ще пізніше з гіркотою зазначив, що від Сонцівки навіть назви не залишилося (тепер село Красне). «А все ж добре було в Сонцівці!» — згадував через сорок років Глієр...
Помер С.С. Прокоф’єв 5 березня 1953 року, в один день зі Сталіним. Через це в газетах і радіо не знайшлося місця для повідомлення про кончину великого композитора. А музика його жива й продовжує прикрашати та оспівувати людське життя, як того й хотів композитор.
