Серіали існували давно: «Сімнадцять миттєвостей весни», «Місце зустрічі змінити не можна», «Ставка більша за життя», «Вічний клич», «Довга дорога в дюнах» — лишень так не називалися. Це дійсно було високохудожнє мистецтво. Потім їх замінили латиноамериканські фільми у сто — двісті з лишком серій. Якщо спочатку вулиці вимирали, коли по телебаченню йшли «Рабиня Ізаура» чи «Багаті теж плачуть», то дедалі дивитися серіальне кіно вважалось виявом поганого смаку.
Хоча рейтинг свідчив про інше: глядацький попит є. Очевидно це постало із появою спочатку російських, а потім (хоч і нечисленних) вітчизняних серіалів. «День народження Буржуя», наприклад, свого часу побив усі рекорди глядацького інтересу. Як і пару років по тому «Бригада» та «Ідіот» (хто б міг у це повірити за часів «Санта Барбари»?). Тому, як і раніше, ТБ свій кращий час віддає серіалам, на щастя, доволі чітко розділяючи власне кіно (того ж «Ідіота», скажімо) і «мило».
Врешті «День» вирішив довідатись у своїх респондентів — що нас змушує дивитися серіали?
Ніна МАТВІЄНКО, народна артистка України:
— Деякі радянські багатосерійні фільми, ні блокбастерами, ні серіалами, вони не називалися, я передивилася з п’ять разів — «Довга дорога в дюнах» А. Бренча, «Сімнадцять миттєвостей весни» Т.Ліознової, «Повернення Будулая» О.Бланка. Вони були побудовані на нашій дійсності, і підняті в них питання торкалися чи не усіх. Я тамувала подих, чекаючи, щоб ті двоє у «Довгій дорозі в дюнах» стрілися крізь роки, чи щоб головна героїня дочекалася Будулая. Це був такий психологічний розмах!
Пізніше, коли якісне кіно замінили аргентино-мексиканські серіали, я дивилася «Дику троянду». Тепер розумію, якою наївною була. Тоді утворився вакуум — ні російські, ні тим паче українські фільми, не знімалися, і глядачеві здавалося, що мексиканські картини — оригінальні. А з’ясувалося, що це ніщо інше, як «мильна опера».
Нині я вибірково дивлюся телевізор, а серіали не дивлюся взагалі — то ніколи: студійні записи, концерти, то нецікаво... У латиноамериканському «милі» стільки всього надуманого: ці неприродні рухи руками, міміка обличчя — аж рябить перед очима! Актори відверто демонструють власну непрофесійність, намагаючись переконати глядача, що передають латиноамериканський темперамент.
Сучасних російських серіалів теж не дивлюся! Не люблю брутальних кримінальних історій. Або як можна всидіти спокійно біля екрану телевізора, коли у трьох серіях герой все цілиться, але ніяк не вистрілить із пістоля! Зрештою, я сама змінилася — хочеться переглянути, приміром, змістовний історичний фільм. Тому мені нецікаве наше сьогодення, дешево перетворене на серіал.
Алла МАЗУР, телеведуча каналу «1+1»:
— Я дивлюся серіали мимоволі — снідаючи або вечеряючи. Вони — як заспокійливий засіб. Хоча серіал від серіалу відрізняється. Наприклад, екранізація роману Федора Достоєвського «Ідіот» режисером Володимиром Бортком з Євгеном Мироновим у ролі князя Мишкіна отримала безліч схвальних відгуків критиків і глядачів, нагороди або ж «Тайговий роман» Олександра Мітта...
Коли не дуже стомленою після ефіру повертаюся додому, можу із задоволенням переглянути «Секс і місто». Картина цікава тим, що кожна серія — завершена історія із щоразу іншою піднятою проблемою. А чотири героїні — найбільш поширені типи жінок. Ну і нехай наше життя з їхнім неспівмірне: Шарлотта купує черевички за $400 у бутіку на Манхетені, а Саманта винаймає квартиру аж за $7000 на місяць! Українки теж — хто винаймає квартиру за $200 на Оболоні, інша — купує взуття на Володимирському ринку в Києві, а котрась — веде щотижневу рубрику за значно менші гонорари, але нас жінок за тридцять чи майже тридцять об’єднують ті ж проблеми — як попередити появу зайвих зморшок, як уникнути самотності та вийти заміж.
Я можу переглянути інші серіали — їх зараз багато на «1+1». Почну дивитися, потім стає нудно, але мене таки цікавить, чим закінчиться фільм, тому фінальні серії намагаюся подивитися. Мої батьки пенсіонери — ото вдячна аудиторія. Вони чекають на кожну серію «Ундіни» і «Бідної Насті». У них зовсім інші темпоритми, ніж у їхньої доньки.
Мене би цікавив серіал, відзнятий на українську тематику. Знаю, що керівництво нашого каналу досі в пошуках саме цікавої української теми. Колись я читала у Володимира Малика про бравого козака, який їздив світами визволяти свою наречену. Там — і кохання, і романтика, і мандрівки країнами. Треба буде якось про цей твір розповісти генеральному продюсерові.
Ольга СУМСЬКА, актриса:
— Нині з розмаїття серіалів, що йдуть на усіх каналах, — від відверто простакуватих мексиканських до професійно зроблених російських чи американських можна обрати щось для перегляду. Щоправда, час не завжди дозволяє: як не граю вечорами в театрі, то у від’їзді на зйомках. Особливо сподобалися «Петербурзькі таємниці» Пчьолкіна — романтика, дух, естетика епохи.
Хоч кримінальна тематика мені менш цікава, проте із задоволенням переглянула «Бригаду» Олексія Сидорова і «Бандитський Петербург» Володимира Бортка. А з яким захопленням спостерігала за розвитком подій у цих фільмах моя донька Тоня. А потім у класі вони обговорювали кожну серію, дівчата перешіптувалися — кому який герой подобається, всі разом учні переписували собі на диски музичні треки з стрічок. Я ж, швидше, «підсіла» не на сюжет, а на неперевершену гру акторів Олександра Домогарова, Олега Басілашвілі, Армена Джигарханяна, Сергія Безрукова, Євгена Миронова. Щоправда, коли одні і ті ж актори знімаються у кількох серіалах одночасно, втрачається таємниця — не довго вони асоціюються з певними образами, зі своїми героями. Хоча, як актриса, їх розумію — це заробіток.
Від капіталовкладень передусім залежить успіх будь-якого серіалу, а тоді вже від професійності режисера, сценариста, оператора, акторів. А ті українські серіали, що вже йшли на телевізійних екранах, — «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка, «Нероби» Оксани Байрак особливого успіху не мали.
Вітчизняні багатосерійки — майже всі російськомовні. Тоді легше залучити партнера з Росії, продати і окупити картину, запросити зіграти російських акторів. А потім виходить, що ніби безглуздо адаптувати українською Армена Джигарханяна голосом Богдана Ступки чи Володимира Нечипоренка. Зараз спільно з Росією відзнято «Роксолана-2» Бориса Нібієрідзе та «Пригоди Казанова» і «Плакса» Олега Фіалко і Бато Недіча — я зіграла у всіх трьох роботах.
Хоча більше люблю дивитися і зніматися у ретро-фільмах — ХIХ — початку ХХ століть — вони змістовні. Тоді відчуваєш, що «не час минає, а минаємо ми».
