Рубльово-Успенське шосе — не просто дачні ділянки в Підмосков’ї, це певною мірою символ «нових росіян», які взимку в Куршавелі, влітку — на Лазурному узбережжі, а в Москві рідко виїжджають за межі Садового кільця.
Написавши книжку «Casual», що відразу стала бестселером, Оксана Робськи впустила до закритого «рубльовського заповідника» широкі народні маси. Причому скандальність роману полягала не в темі, давно вже затертій до цілковитої банальності, а в особистості автора. Уперше твір про багатих і відомих написано не сторонньою людиною, а представником найзаможнішої та привілейованої частини московської тусовки. Зломовці вже прозвали Оксану сумкою Chanel, що говорить, а мешканці Рубльовки почали задумуватися, кого ж конкретно з них Робськи вивела в романі. Розумна дівчина Оксана на прізвисько не образилася й одразу ж написала нову книжку «День щастя — завтра». І знову на ту ж тему. Так що ж насправді означає поняття «рубльовське життя»? І чого в ньому більше — троянд чи колючок? На цю тему на сторінках «Итогов» (www.itogi.ru) роздумує автор «прорубльовських» романів Оксана Робськи. Чому ми вирішили вас із ними познайомити? А тому, що життя мешканців, скажімо, Кончі-Заспи, мало чим відрізняється від їхніх «рубльовських колег». Просто київські дачні ділянки ще не знайшли свого літописця.
— Чули, як ваші романи називають, Оксано? Путівниками по заповідних місцях Підмосков’я.
— Думаю, коли-небудь мені навіть присвятять окрему сторіночку в екскурсіях Рубльовкою. На манер Беверлі-Хіллз, де показують будинки голівудських зірок. Гід скаже приблизно так: «Ось міст, із якого падав Борис Єльцин. Перед вами — палац скромного депутата Держдуми. А за цим столиком завжди дає інтерв’ю Оксана Робськи...». А якщо серйозно, то я свідомо поселяю своїх героїнь у світ, наповнений реально існуючими магазинами, ресторанами, салонами краси.
— Продакт-плейсмент відчувається.
— Не секрет, що Донцова з Марініною й багато інших популярних авторів цим користуються. Начебто навіть існують розцінки. Якщо хтось із власників бутіків чи відомих рестораторів захоче заплатити, відмовлятися не буду. Але ті заклади, про які пишу, не потребують подібної слави, їм цілком вистачає постійних клієнтів. Із іншого боку, не буду спеціально угвинчувати в сюжет назви незрозумілих забігайлівок, щоб прорекламувати. Усе має бути органічним.
— Ваші слова підтверджують теорію, що Робськи — лише добре продуманий піар-проект.
— А мої книжки створили «літературні раби»... Ще мене називали сумкою Chanel, що говорить. Посміялася і сприйняла як комплімент. Безглуздо на таке ображатися... Знаєте, буквально вчора була на відкритті чергового модного салону, куди злетілася вся топ-тусовка Москви. До мене підійшла знайома, господиня кількох магазинів, і сказала: «Уявляєш, я також хотіла написати про наше життя, але ти, Оксано, випередила». Тема висіла в повітрі, хтось повинен був дійти до неї раніше за інших. Це виявилася я, оскільки вважала за краще не чекати. У мене часто так складалося в житті. Сім років тому першою почала возити до Москви східні меблі. З одинадцяти країн Азії. Люди тоді взагалі не знали, що це і до чого. Деякі думали: дрова для каміну. Зараз у місті сімнадцять подібних меблевих магазинів. Явний перебір. Я встигла продати бізнес на піку. Придумала компанію «Мажордом», пошиття одягу для персоналу. Також успішно передала в інші руки. Відкрила жіноче охоронне агентство «Нікіта»...
— Усе легко і просто?
— Не казала, що легко. Наприклад, із «Нікітою» довелося повозитися. Це була перша така структура в Росії, вона відразу привернула увагу, я рік їздила з дівчиною-охоронцем, ми зняли про це кіно у Франції...
— А я думав, Люк Бессон.
— Він теж... Словом, скоро з’ясувалося: «Нікіта» — абсолютна утопія, хоча чоловіки хотіли би найняти жінок-охоронців, не зважаючи на ціну. Наші кадри коштували дорого.
— Скільки?
— П’ять тисяч доларів на місяць... Проблема в іншому. Клієнти думали, що побачать перед собою шикарну блондинку з пістолетом, подружку Джеймса Бонда. Але в охорону йдуть зовсім інші дівчата. Я подивилася тисячі півтори кандидаток, і більшість із них були такими... чоловікоподібними. Кожна друга — лесбіянка в черевиках на товстелезній підошві й із цигаркою в зубах. Спочатку ми намагалися облагородити образ, пояснюючи, що чоловіки шукають саме дівчат, але все марно. Виходило тільки гірше, коли одягали претенденток у блузочки та спіднички...
— Повернімося, Оксано, до літератури, з вашого дозволу.
— Завжди знала, що напишу книжку, але думала, це буде в старості. А тут розлучилася з чоловіком, продала магазин і захотіла посидіти вдома. Місяці три майже нікуди не виходила. Оскільки байдикувати не звикла, почала папір бруднити.
— Написаний у боротьбі з нудьгою роман потрапляє до шорт-листкa премії «Нацбест», за ним мають намір знімати фільм із письменницею в головній ролі... Ви не приголомшені такою результативністю?
— Може, я і не потраплю в кіно, це режисер вирішить. У мене немає акторських амбіцій, ніде раніше не грала, хоча в дитинстві навіть була затвердженою на роль героїні в картині «Іди і дивись». Елем Клімов зупинив мене на вулиці і погукав. Справа відбувалася влітку, зйомки планувалося розпочати через місяць, за цей час я встигла зробити хімічну завивку. Приїхала на студію, і всі завмерли. Партизанок із такою зачіскою не буває... Моя кінокар’єра закінчилася, не розпочавшись. Зате я працювала кореспондентом у газеті «Московский железнодорожник», архіваріусом у суді й навіть помічником режисера в цирку. У Гнеушева. Було весело й цікаво. У мене багата біографія!
— А журфак МДУ ви закінчили?
— Ні! Взяла академвідпустку й не повернулася. Ніколи нічого не закінчую. Якщо говорити про дипломи...
— І школу?
— Атестат отримала чудом! У випускному класі в мене стояло «незадовільно» з хімії за перше півріччя...
— Отже, щоб стати господинею двоповерхового будинку на Рубльовці, треба отримувати двійки в школі?
— А власникам триповерхового — трійки? Для життя на Рубльово-Успенському шосе цього треба захотіти. Я як подумала, відразу тут і була. Спочатку найняла дачу в Барвісі, потім довго шукала землю для купівлі, будувала дім...
— Ніколи не підозрював, що архіваріуси з залізничниками так добре заробляють!
— У мене вже був бізнес. Шість років дуже серйозно працювала. І зараз не сиджу без діла.
— Правду про Рубльовку можна почерпнути лише з книжок, витягнених з надр вашого ноутбука?
— У мене немає комп’ютера. Пишу від руки, віддаю секретарю, та в офісі друкує.
— А потім редагуєте написане? Лев Толстой початок «Анны Карениной» переробляв чи то 12 разів, чи то 24...
— Узагалі-то для таких речей існують редактори. Щоправда, «Casual» вони забули відредагувати. Напевно, не вважали за потрібне. У результаті переплутані назви фірм одягу і з географією є проблеми: одна і та ж дача стоїть спочатку на Ніколіній горі, а потім в Усово... Ще смішніше вийшло з другим романом. Приїжджаю у видавництво, а мені кажуть: «Оксано, все чудове, тільки поясни, чому в фіналі мама героїні збирається заміж? На початку книжки в неї ж був чоловік. Живий. Куди він потім подівся?» Я запропонувала: «Давайте його вб’ємо. Або викреслимо».
— Серйозне у вас ставлення до літератури, дівчино!
— Ну, забула... З ким не буває?
— Вас не зачіпає, що багато читачів бачать у «Casual» спосіб заглянути за високу огорожу, куди простим смертним шлях заборонено?
— Я пишу зовсім не для рубльовської тусовки. Хочу показати життя багатих, про яке в нас майже нічого не знають. Глянцеві журнали, світські хроніки створили уявлення про деякий інопланетний світ, адже це я про себе в книжці розказувала, як бабуся палицею трохи не розбила лобове скло моєї машини. Їхала в хорошому настрої, слухала музику, усміхалася. І раптом... За що, питається? Звідки така ненависть? Моя мета — докричатися до тих, хто сидить на дивані і буркотить: «Мені б їхні мільйони, всім би показав, ех, став би президентом, країна жила б по іншому...» Або візьміть жінок, що пиляють чоловіків: «Нероба, інші працюють до сьомого поту, а ти й копійки не заробив!» Не виключаю, вони самі відмовилися б від рубльовського життя, якби знали його краще.
— Класика: багаті теж плачуть?
— Усвідомте просту думку: людина з грішми та сволота — це не синоніми.
— Наші нувориші, по-моєму, намагаються довести зворотне.
— Ну так, росіяни взимку гуляють у Куршавеле, влітку в Марбельї чи Монте-Карло. І що з того? Історична риса, з якою треба змиритися. Хіба раніше князь Юсупов не жив у цьому ж номері з ведмедем? У наших людей душа така, інакше вони не уміють себе поводити. Або скажіть, що роботяга з заводу менше любить гуляти? Тільки він п’є не коньяк із шампанським, а самогонку з пивом, і замість ведмедя б’є пику приятелю. Рівень інший, а суть та ж сама. Переконана: кожний має те, що вибирає сам, до чого психологічно готовий. Безглуздо думати, неначе на Рубльовці всі тільки й роблять, що беруть участь в аукціонах і сидять по ресторанах. Тут люди працюють. І не до шостої вечора, а до ночі. Гроші розподілялися в 1990-му році, зараз вони даються важкою працею. Так, багаті росіяни в душі часто розпущені. Немає поки що культури, традицій, історії. Спочатку в деяких від очманілих грошей дах зносило, люди старалися «перещеголяти» один одного, переплюнути. Зараз усе спокійніше, цівілізованіше. Дуже багато за останні роки було втрат, смертей, розчарування... Філіали Рубльовки сьогодні є по всьому світу, росіяни обзаводяться нерухомістю за кордоном, роблять там дозволи на проживання. У такій країні живемо, що без запасного аеродрому у вигляді другого громадянства — ніяк. Інакше є ризик сісти на нари поруч із Ходорковським. Кому така перспектива сподобається?
