У часи непам’ятства — повертати пам’ять.
У часи брутальності — рятувати етику.
У часи потворності — дарувати красу.
Може, в цьому є найбільша незалежність. Без риторики і чекання на відповідь. Бо відповідь, мабуть, не прийде сьогодні. Вона має прийти з Майбутнього.
Серед нас є людина — Оля Богомолець, вишукана й кристалічна, яка це Майбутнє творить — через віднайдення Минулого. За Святим Авѓустином і Ляйбніцем: лише Минуле, переплавившись у Теперішньому, породжує Майбутнє.
Ми живемо в часі, в якому у нас віднімають минуле і викрадають майбутнє, позбавляючи тим самим сенсу наше теперішнє буття. Через приниження, через незахищеність перед хамством, через неприналежність до смислів сучасної доби.
Радомишль Олі Богомолець — це модель подолання цієї безвиході. І це, по суті, символ сьогоднішньої України: символ того, як її знищено, — і символ її відродження з руїни.
З руїни буквальної — фантасмагорична будова, що постає сьогодні як казковий замок із кам’яними янголами серед водоспадів і модерною інфраструктурою всередині, був учора шестидесятитонною купою сміття посеред депресивної радянської периферії. Мальовані сотнями рук святі на іконах, що населяють цей Музей, вчора були почорнілими дошками, якими прокладали калюжі і нагнітали капусту, виколовши попередньо тим святим очі. Щоб не дивились. Щоб не бачили. Квітучі галявини, сяюче озеро і острів у формі серця вчора поставали занедбаною впродовж десятиліть територією, де бомжі роздавлювали бички, а наркомани викидали щприци. А що вже говорити про Папірню ХVII століття — хто пам’ятав архімандрита Києво-Печерського монастиря Єлисея Плетенецького, що заснував тут першу в Україні Папірню для Лаврської друкарні? Папірня стала млином, а млин — купою сміття. Тут усе було спаплюжено в цьому місті, де в царські часи митрополичий кафедральний собор Святої Трійці було перетворено на православний, а в часи радянські його було знищено, разом, до речі, з синагогою, — в історичному Радомишлі мешкало майже порівну українського і єврейського населення.
Але Єлисей повернувся — схиливши кам’яні плечі над книгою. І все тут зараз, після віків і десятиліть вандалізму, — повернулось і перетворилось як єдине, неповторне й унікальне. Зала для концертів на першому поверсі з унікальною акустикою. Чи не єдиний у світі кам’яний пам’ятник на воді. Єдиний у світі Музей домашньої ікони. Єдина у світі колекція з п’яти тисяч таких ікон, які акумулюють у собі багатовіковий дотик людських рук і людських душ, молитов і доль.
Отже, це можливо?! Можливо перемогти вандалізм минулий і теперішній. Можливо подолати потворність руйнації — через воскресіння краси і смислу. Радомишль — це модель сьогоднішньої України. Модель України європейської. Доказ того, що чесність і професійність, творчі ідеї і щедрість, шляхетність помислів і відданість — це енергії, які творять чудо. Бо, хоч тут усе унікальне — найунікальніша тут Оля Богомолець, яка створила це чудо відродження душі старого Радомишля.
Так, теперішній час — безвідголосний. Поки що у Вікіпедії написано: «Ведуться роботи з реконструкції млина на Папірні, де планується створити Музей ікон». От ведуться самі по собі роботи з реконструкції, і сам собою створюється Музей. Лінк відсилає на відсутню сторінку «Урядового кур’єра». Хоча в статті не бракує інформації про знаменитий пивний комбінат — і лінк на історичні сорти пива відкривається, — це актуальніше. А в блогах вдячних радомишлян нема-нема та й проскочить порада: «затія прикольна, ще б ремонт дороги до цього місця проспонсорували»...
Безвідголосний час — але є голос дзвону з високої дзвіниці. Крізь круглі вікна — мов ілюмінатори таємничого корабля — світиться враз покрасивілий Радомишль. Колись обвуглена Пресвята Богородиця та прострілений Миколай Чудотворець дивляться зі стін своїми воскреслими очима. У кам’яному човні при кам’яній свічі Єлисей Плетенецький читає свою кам’яну книгу. Там написано, що було. І що буде — теж уже написано.
