Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Чому столітнім життя не в радість?

30 січня, 2001 - 00:00

Доживши до шанованого віку, Меланія Іванівна, однак, не відчуває від того особливого задоволення. На запитання кореспондентів, які побували в селі напередодні ювілею, чи хочеться їй і далі жити, «б’ючи» рекорди довголіття, бабця відповідає відверто: «Ні, не хочу. Та й хіба я жила? Більше плакала. Набідувалася, ой- ой-ой! Молоді мруть, а я живу. Навіщо?..».

Дехто із колег спробував розтлумачити слова старенької, як таку собі глибинну філософію української жінки на зламі століть-тисячоліть, а мені чомусь подумалося, що все набагато простіше. Без розкошів селянська хата, нехитрий скарб, скромне застілля для родичів, більшість із яких поклали свої роки та здоров’я у щоденній селянській праці, — невже це справедливий підсумок долі «патріарха» родини — баби Меланки? Звісно, що ні. З останніх сил тягнулася, ночей не спала, недоїдала-недопивала, йшла-йшла та так до «світлого завтра» і не дійшла. Ймовірно, тому й не радіє столітня українка, на відміну, скажімо, від американських ровесниць, яким діти до ювілеїв зазвичай улаштовують бенкети з величезними тортами, корзинами квітів чи феєрверками. Бабці з катеринопільської глибинки не до феєрверків. Своїм існуванням, за її словами, вона тільки завдає клопоту дітям, котрі, як свого часу вона, мусять з ранку до ночі працювати, аби заробити на кусень хліба. А ще ж і правнуки ростуть. Невже і їм доведеться пройти тернистий шлях баби Меланки — шлях, який нікуди не веде?

Євген БРУСЛИНОВСЬКИЙ, «День»
Газета: 
Рубрика: