Для художника зміна — синонім пошуку й оновлення, але для художника 25-річного пошук — це ще й природний стан, бажання не лише знайти себе, але й — передусім — розібратися в собі. Принаймні таким здається значення творчості молодої київської художниці Олени Науменко. Проте сама вона визначає те, що відбувається, двома словами — «Пошук любові». До речі, так називалася її нещодавня виставка в галереї «Мистець» (спільно з Анастасією Сахалтуєвою). Якщо так, то шлях дійсно має мету, а творчість — «внутрішній стрижень», інакше кажучи — внутрішня єдність.
Піднесеність і романтичність кредо (тим більше творчого) не означає, зрозуміло, його абстрактність. Але поки що виявляється швидше не «любов», а спрага, яка переходить інколи ледь не в жадібність до прагнення всього — вражень, подій, роботи (а в роботі — не лише просто «працювати», але й «все спробувати»). При такій енергії — життєвій і творчій — особливо дивує й навіть здається дещо загадковою тиша, яка раптом настає в кращих картинах Олени Науменко — тиша снігу, який падає, осіннього парку, безлюдного двору, вечірнього під'їзду. Явище того ж порядку (й тієї ж незбагненності) — велика серія про «ретро-Київ», Київ кінця ХIХ — початку ХХ століття, створена художницею, яка мріє дістатися автостопом до Тибету.
Дар тиші (назвемо його так) супроводить у Олени Науменко інший дар, не менш рідкісний і дорогоцінний, а можливо, й значно важливіший. Це — здатність перетворювати світ, перенісши його у свої картини. Річ не в тім, що намальовані нею пейзажі або, наприклад, портрети стають «несхожими» (що в першому випадку, щоправда, навряд чи так уже непоправно, а у другому й зовсім суперечливо). Просто, побачивши після картини Олени Науменко реальний (який, так би мовити, позував їй) вид з вікна або — тим більше — фотографію іншого намальованого нею «куточка», реагуєш лише сумним і трохи розчарованим «а!», особливо коли з'ясовується, що й сам не раз бував у цьому внутрішньому дворику (Академії мистецтв) або серед цих боскетів (Ботанічного саду). Тому що після картини очікуєш невідомо чого — раптом будиночків Добужинського, парків Сомова й Борисова-Мусатова, які раптово виникли (та ще й у Києві). Усе сказане однак жодним чином не означає, що Олена Науменко нагадує вищеназваних художників. Якщо вже про це говорити, то саме на них вона зовсім не схожа, а якщо й схожа, то не на них... Загальновідомо проте, що на живопис у художників особливий погляд, і було б принаймні безрозсудно приписувати їхнім картинам яку б то не було літературність — якщо, звичайно, вона не існує спочатку й свідомо як авторська установка. Тому що там, де прості смертні бачать квіти або осіннє листя, художник, цілком імовірно, вбачає лише певне співвідношення фарб, яке не має жодного значення, крім просто естетичного.
Що ж до «Пошуку любові», то це, судячи з усього, позиція самої Олени Науменко, але аж ніяк не її персонажів. Річ у тім, що персонажі ці свою любов, здебільшого, вже знайшли — й нітрохи не приховують своєї радості та інших емоцій з приводу цього довгоочікуваного здобутку. Тут, безумовно, можливі свої варіанти або, точніше, свій нюанс — від елегантного флірту в стилі ретро з тієї самої «Київської серії» («Зустрінемося в театрі») до шепотіння двох тіней у вечірньому під'їзді й пристрасних обіймів під бузково-рожевими магноліями, що розпускаються. Однак усі ці відтінки загалом не змінюють суть справи — йдеться не про, наприклад, безвихідне очікуванні й уже тим більше не про втрату, а саме про здобуття любові у всій її повноті, й питання про, скажімо, короткочасність цього стану ніде в Олени Науменко навіть не виникає. Загалом, в її картинах усе відбувається, як у старих добрих казках, де герої цікавлять лише до свого весілля, а всякі там «Усі щасливі сім'ї... Кожна нещаслива сім'я...» — абсолютно з іншого літературного виміру...
Між іншим, крім закоханих, у картинах Науменко є ще ченці. Вони нібито також із «ретро-серії», але інколи наводять на деякі роздуми («Якщо ж пошук любові не увінчався успіхом» та інше).
У картинах Олени тиша має особливі властивості та є сама по собі, швидше, енергією в стані спокою. Зрештою, недаремно найбільш очевидна тиша саме в пейзажах — у різних, але особливо — в осінніх, де також відбувається не стільки цвітіння й зів'янення, скільки відпочинок після розквіту й накопичення сил для розквіту нового, що вже розпочався (так би мовити, короткий відпочинок природи).
Проте для того, щоб підтверджувати правила, мають існувати винятки. І в Олени Науменко такий виняток є. Називається він «Зима». На відміну від ледь чи не всіх інших її картин — «Зима» взята з середини, тому що сюжет її — казковий і при цьому простий, як спомини про напівзабутий сон. Отже: ажурна (до болю літня) лавка серед снігу й на ній — задумливий ангел і сіре кошеня...
