З останньої сторінки обкладинки мільйонів книг Дар’ї Донцової дивиться її портрет — худенька жінка з незмінними собаками на руках. Привітній усмішці на знімку я раніше не вірила, а даремно. При особистому спілкуванні приємно здивували дружелюбність і самоіронія знаменитої російської письменниці. Її життя — приклад винагородженої працьовитості та віри у себе. Свої детективні романи вона писала з 1976 року, але тільки в 1998-му прийшов справжній успіх. Відомо, що це сталося після перенесеного онкологічного захворювання. Сама Дар’я вважає, що Бог залишив її жити саме для творчості й кожен день починає з письменницької роботи.
«НЕ МОЖНА ЗУПИНИТИ БІЗОНА, ЩО БІЖИТЬ, КОБЗОНА, ЩО СПІВАЄ І ДОНЦОВУ, ЩО ПИШЕ»
— Ви і сьогодні встали о шостій ранку і написали свої 20 сторінок?
— Так. Це моя щоденна норма.
— А як ви збираєте типажі? У цьому плані щось дала робота у газеті («Вечерняя Москва» — Ред. )?
— Самі знаєте, що таке робота у газеті, та ще й в інформаційному відділі. Постійна м’ясорубка. Від когось залежиш, щоденна здача матеріалів, потрібно викреслити 50 найулюбленіших рядків. І, оскільки часи були радянські, три поверхи цензури. Але, звичайно, щось ця робота дала.
— Ви тягли лямку і мріяли, що станете письменницею?
— Про що завгодно думала, тільки не про кар’єру письменниці. Перші років десять працювала у журналістиці з ентузіазмом, потім зрозуміла, що жодних грошей мені це не приносить. А кар’єра була закрита зразу. У мене було три мінуси: я була мати-одиначка, безпартійна і жінка. Тому про кар’єру не думала, швидше про те, як заробити і вижити. І оскільки більше нічого не вміла, стала писати. Закінчила два романи, але у мене у видавництві їх не прийняли. У редакції журналу «Юність» мені сказали, що жінки детективи не пишуть.
— А з чим пов’язаний нинішній бум жіночих детективів у Росії?
— Жінки детективи писали завжди, пригадайте хоч би Агату Крісті. Просто у радянській літературі їх не було. Для того, щоб написати детектив, потрібний був дозвіл Московського міського комітету партії. Як у пісні: «Если кто-то кое-где у нас порой честно жить не хочет...». Детективи заважали, інакше слід було б визнати, що у нас є кримінальний світ, а не окремо взяті злочини.
Із детективами взагалі сталася драма. Спочатку був Лев Шейнін із «Записками следователя» (30-ті роки), потім Лев Овалов, «Записки о майоре Пронине», ще через деякий час Микола Шпанов. У «відлигу» з’явилися брати Вайнери, Адамов, Леонов... А стереотип щодо жінок зламала Олександра Марініна разом із видавництвом «Ексмо». Перша книга Марініної була справжнім шоком для книжкового ринку.
— У вас своя ніша — іронічний детектив. І ви декларуєте, що читачкам це чтиво має додати оптимізму і покращити настрій. Але ж там лише вбивства!
— Це кримінальний жанр. Якщо ви не приймаєте його, книгу і до рук брати непотрібно. А в детективі, чи іронічному, чи історичному, чи порнографічному, завжди злочин — труп, вбивство, крадіжка. З іншого боку, мої книги написані не заради трупів. Можна докладно на 25 сторінках описати, як прозектор розрізає труп, але вас на 12-й сторінці знудить. Ні, мої книги говорять: «Мила читачко, ніколи не здавайся! З кожного безвихідного становища завжди знайдеться вихід».
— Які детективи ви самі вважаєте взірцевими?
— Їх дуже багато. Зрозуміло, туди входять Марініна, Дашкова, Полякова, Устінова, Акунін, хоч вони мають різні спеціалізації. Із зарубіжних назву Діка Френсіса, Рекса Стаута. Не будемо зачіпати Агату Крісті як класика. До цього переліку, зрештою, входить Едгар По, родоначальник детективного жанру.
— Ви дуже швидко пишете. Як кажуть, «не можна зупинити бізона, що біжить, Кобзона, що співає, і Донцову, що пише». Але, можливо варто було б писати повільніше й уникати повторів висловлювань, сюжетних ліній і навіть разючої схожості героїнь із різних серій?
— Темп і повтори сюжету жодним чином не пов’язані. Ситуація може лише здаватися такою. Наприклад, коли сім’я Даші Васильєвої збирається за столом з Хучиком (кличка собаки), щось відбувається, але щоразу відбувається різне. Немає повтору ситуації, а є особливості Даші Васильєвої. Вона все купує за гроші. Якщо треба вийти зі складної ситуації, вона лізе до гаманця. Віола Тараканова знаходить інший шлях — у неї шалена кількість друзів. Якщо Даша живе за принципом «имей сто рублей», то Віола — «не имей сто рублей, а имей сто друзей». Це їхнє життєве кредо. Тому я і створюю різні серії.
— Ви прочитуєте багато листів своїх читачів?
— Мішки.
— І це для вас захоплююче читання?
— Листи бувають різні. Набагато легше, якщо у листі є телефон. Тоді можна не відповідати, а просто зателефонувати. Відповідаю всім — і це дуже важко. Не відповідаю тільки на листи з проханням про фінансову допомогу і на листи, друковані на ксероксі, де написано: «Шановний(а), прохання вислати гроші на похорон внучки».
НЕПОЛІТИЧНА ПОЗИЦІЯ
— Українські читачі ображаються на вас за карикатурне зображення українців, які мешкають у Москві, і спотворене — життя росіян в Україні. Дозволю собі навести цитату з вашої книги «Несекретные материалы»: «Шел 1990-й год. Исчезли все продукты. Соседи, совсем недавно такие любезные, начали открыто называть дедушку оккупантом, а родителей — «проклятыми коммуняками». На 9 Мая в Вишневом торжественно открыли памятник бандеровцам. Дедушку разбил инсульт. К тому же вокруг разом заговорили на «ридной мове», а в школе ввели изучение произведений Тараса Шевченко в оригинале. Продавщица в единственном магазинчике упорно делала вид, что не понимает по-русски. Именно в это время появились в Вишневом скупщики квартир... «Лучше переселиться сейчас, — умоляла агентша, — скоро русские с Украины побегут, просто так бросите — в бомжей превратитесь». Хіба така історія могла статися насправді?
— Як би мені не було неприємно думати, що в 1937 році моїх родичів було розстріляно чи кинуто до в’язниць, це правда. Як би вам не було неприємно, що націоналізм в Україні існує, особливо у західних областях. У мене свекруха зі Львова і я прекрасно це знаю. Я її забрала звідти після того, як вона зрозуміла, що не може спілкуватися без знання «мови». Їй не відпускали товар у магазині, називали окупанткою, демонстративно відвертався кондуктор в автобусі. У вас був такий період. Й історія з книги — чиста правда.
СОБАКИ — ДІТИ МОЇ
— Своєю безмежною любов’ю до собак ви частково провокуєте людей заводити їх у себе дома. Але відсутність необхідних законів і інфраструктури роблять життя «не-собачників» некомфортним. Міста перетворюються на великі туалети для собак. Та й у маленьких квартирах мало місця для домашніх вихованців. Не всі можуть, як ви, просторо розселити п’ятеро собак, три жаби, пацюка і папугу.
— Навіть коли ми жили у комунальній квартирі вчотирьох, у мене були три собаки. Вони нам аб-со-лют-но не заважали.
З іншого боку, люди в маленьких квартирках на маленьку зарплату заводять двох дітей. Може закликати їх не заводити дітей? Потім від дітей стільки невдячності і проблем. І годувати їх потрібно.
— ?!
— Для вас діти — щось інше, а для мене — собаки. Хтось не уявляє собі життя без тварин. Я жила з тваринами завжди. Це й досі мої друзі і мої діти. Світ узагалі ділиться на людей, у яких є тварини та які їх не мають. І ці дві категорії дуже різні. Люблю кішок, собак, пацюків, хом’ячків. І жабу Гертруду, яка сидить у мене в акваріумі. Я бачу в ній особистість. Ви можете скільки завгодно сміятися, але у неї свій характер, свій настрій. Коли вона на мене ображається і відвертається, я стрибаю навколо і кажу: «Герочка, ти образилася на маму?». А вона навіть не повертає голови. Сьогодні я зателефонувала чоловіку, щоб запитати, як справи. І дізналася, що мопсиха Ада лежить другий день під моїми дверима. Відмовляється їсти, відмовляється пити, відмовляється спати в іншому місці і просто вмирає під цими дверима. А коли я приїду, мене зустрінуть усі мої собаки, крім Ади. Вона залізе під ванну. І я довго сидітиму поруч і вмовлятиму: «Дюша, пробач маму». Собака — це не плюшева іграшка, це особистість.
А це свинство — бруд у містах, думаю, незабаром зникнуть. Багато московських собачників почали виходити із совочком і віничком. Я розумію, як дратує, коли у дитячій пісочниці лежить собача какашка.
Але діти виростають. Мої діти разом зі мною, але вони виросли. І немає відчуття маленької ручки в руці. Діти йдуть, це — неминучий процес. А собаки — це діти, які завжди з вами.
До речі, я впевнена, що ви обов’язково заведете собачку. Рябеньку, кошлатеньку, на кривих лапочках. А коли заведете, пригадаєте, що Донцова мала слушність.
ЦІНА УСПІХУ
— Хто ваш тил? Ви потребуєте чиєїсь підтримки?
— Є така німецька приказка «Кожен помирає сам». Я можу довго розповідати, як у мене болить голова від мігрені. Але якщо у вас не буває такого болю, ви мене не зрозумієте. Всі люди різні. Але тил повинен бути завжди. Мама, сестра, чоловік. Хтось, до кого ви прийшли і сказали: «Знаєш, мені так погано. Можна, я тобі поплачуся?». І тебе погладять по голові і запевнять, що все налагодиться. Така людина запевнять бути завжди.
— Хочеться запитати про особисте, і можете на це не відповідати. Відомо, що ви хворіли на рак. Коли з людиною це трапляється, вона запитує себе — «за що?». І якщо видужує, — отже, відповідь на запитання знайшлася...
— Це невірно. Не потрібно ставити запитання «за що», потрібно запитувати «чому». Це різні запитання. Ви можете не робити нічого поганого, але щось робити неправильно.
У моєму житті сталася важка ситуація, і я в цьому стані жила два роки. Це був щоденний постійний стрес, увесь час на межі людських можливостей. Не хочу говорити, з чим це було пов’язане, але це не має жодного відношення до книг. Але краще жахливий кінець, ніж жах без кінця. Через чотири дні після того, як ситуацію було вирішено, я захворіла.
Хороший лікар-онколог говорить пацієнту: «Якщо ти захворів на рак, ти повинен стати іншим». І коли ти стаєш іншим, то видужуєш. Рік тому мені приснився страшний сон про мою хворобу і переслідував мене два дні. Я подзвонила кращій подрузі Оксані, і вона мені його розтлумачила (як потім з’ясувалося, правильно). Мовляв, сон передбачає повторення ситуації, яка призвела до хвороби. Якщо ти вчиниш так, як тоді, то знову захворієш. Наступного дня доля ставить мене перед вибором, але я сказала — це без мене. І я стала жити далі.
— Може, своєю хворобою ви заплатили страшну ціну за успіх?
— Не впевнена. Адже писала я завжди, і мої перші книжки були написані ще в 1976-му. Успіх завжди приходить до людини, коли вона береться за свою справу. Ще успіх залежить від ненормальності (у хорошому значенні слова). Коли тебе від улюбленої справи трусить від щастя. Для мене існує ще енергетика тексту. Мій «кайф» через сторінки тече до вас.
Як радіоведуча, знаю, що є «драйв» ефіру. Іноді ви сидите перед мікрофоном п’ять годин і падаєте. А іноді щастить зі співрозмовником, і радіослухачі отримують свій драйв. Я не розумію, як це відбувається, але це є. Якщо я, наприклад, не знаю, як працює мобільний телефон, то від цього мобільний зв’язок не стає менш реальним.
ДОБРИМ ЛЮДЯМ ЩАСТИТЬ БІЛЬШЕ, НІЖ ЗЛИМ
— Без радіопередач ви також життя не мислите?
— Радіопередача — це одне із зобов’язань, які у мене є. Так я можу допомогти видавництву.
— Але це навіть не телебачення...
— Ангеле мій, ви живете у столиці і маєте телевізор. Якби ви жили у маленькому селі Хричівка Тюменської області, то дуже б раділи радіо. А «Маяк» охоплює майже весь пострадянський простір. Дзвонять люди, які для того, щоб зателефонувати до моєї літературної передачі, йшли три кілометри через ліс на пошту, оскільки у них телефону немає. Таким самовідданим слухачам я завжди даю виграти в ефірі. У крайньому випадку вигадаю простіше запитання. «А хто написав «Євгенія Онєгіна?». «Пушкін!», — кричить мені щаслива людина і виграє книжку.
— Добрим людям більше щастить, ніж злим?
— Так. Є така розхожа істина — як ти хочеш, щоб поводилися з тобою, поводься так із людьми. Добро притягає добро, а зло — зло. Наприклад, у метро. Якщо вам наступають на ногу і ви кричите: «Уйди, дура, с моей ноги!», виникає негативна інфекція. І, навпаки, якщо вибачтеся першою, виникне інше відчуття. Лаятися з кимось — безперспективно, ображатися — також. Так само, як і злобитися, заздрити.
