Найяскравіше ставлення українців до своєї держави мусить, за логікою речей, проявлятися під час національних свят. Проїхавши 24 серпня у метро та побувавши у центрі столиці, можна констатувати, що акт об’єднання на підгрунті національного усвідомлення так і не відбувся. Байдужі люди у транспорті проганяли залишки сну чи досипали на своїх місцях. У метрополітені пощастило побачити з десяток людей, якщо не менше, одягнених у вишиванки. Коли я виходила на одній зі станцій, до мене підійшов якийсь хлопець у традиційній українській вишитій сорочці, привітав зі святом і сказав, що я єдина людина у національному вбранні, котру він зустрів.
Спочатку я не повірила своїм вухам. Однак, опинившись на майдані Незалежності, я побачила дещо фантасмагоричні величезні писанки. На великому екрані транслювався виступ двох бабусь, які наспівували українські пісні. На цьому список запропонованих національних ідентифікаторів можна було завершувати. Прямісінько у серці столиці України були розміщенні... майданчики для різноманітних спортивних ігор. Довкола усього цього снував святковий натовп, не обтяжений жодними приводами для усвідомлення історії та шляху, який подолав український народ для того, щоб це свято з’явилося в українському календарі.
Надавати 24 серпню статусу одного з головних свят країни не поспішала і влада. Згадуючи американські фільми, в яких наявні епізоди, пов’язані з 4 липня (Днем незалежності США), мимохіть заздриш цьому народу. Звісно, це лише фільм (тут, до речі, можна повернутися до проблеми українського кіновиробництва як одного із засобів позитивної пропаганди), однак заперечувати існування американської традиції святкування, у родинному колі чи з друзями, не можна. Дивно, що держава, яка творила свою велич, спираючись не на один народ, націю, етнос, досягла таких результатів та, понад те, виховала патріотизм. У нас же чомусь головним святом досі вважається День перемоги радянської Імперії зла над гітлерівською нацистською Німеччиною. Цікаво, чим закінчилася б справа, якби Адольф Гітлер не зрадив пакт Молотова-Ріббентропа...
На мою думку, День Незалежності мусить розпочинатися із виступу Президента. Людина, котра очолює державу, повинна в першу чергу вболівати за це свято. Привітання глави держави мусить звучати не з підмостків концертних залів, а з трибуни у серці країни — на Майдані. Гарант Конституції та, заразом, прав людини не мусить боятися виходити до свого народу.
Цього ми не побачили. Натомість отримали протестний мітинг та ходу від опозиції. Але яку... Щойно я підійшла на Михайлівську площу, звідки мусила рушати процесія, до мене звернулася якась дівчина із проханням постояти біля невеличкої купки людей і відзвітувати якомусь чоловіку, що я приїхала з ними. «Село Згурівка, це Київська область, — повідомила вона, — запам’ятаєте?». Я ствердно кивнула і запитала, навіщо це потрібно. «Ми повинні були привезти 10 людей, а нас усього 7 і...», — дівчина-організаторка урвала розмову й побігла залучати до наспіх організованої купки псевдозгурівців ще одну жінку. «Навіщо ви це робите?», — обурювалася «новенька». «Краще б тут було мало людей, але всі вони прийшли сюди за покликом серця», — продовжувала жінка. У подальшій розмові я з’ясувала, що жінку звати Ніна. Вона постійно ходить на мітинги, за винятком тих днів, коли працює. «Якби від кожної небайдужої сім’ї зібралося хоча б по одній людині, знаєте скільки б нас було!» — наголосила вона. Опісля до нас підійшов чоловік із паперами. «Чому так мало?» — запитав він, ставлячи галочку біля цифри десять. «Ви точно з ними?» — недовірливо звернувся до нас. Щойно чоловік розчинився у натовпі, дівчина подякувала нам та вручила прапорці з символікою опозиційних партій.
Вочевидь, усі перевірки завершилися — люди вишикувалися у колону, і хода рушила в напрямку пам’ятника Т. Шевченку. На якусь секунду здалося, що ти опинився у 2004-му. Люди, старі й молоді, крокували під супровід українських пісень. Вгорі майоріли прапори, учасники ходи були пов’язані стрічками — ідилія. Симптоми байдужості проявилися тоді, коли музика стихла. З агітаційного фургончика хтось наполегливо кричав «Юлі — волю!», але цей крик знаходив відгук у небагатьох протестувальників і завмирав синхронно із голосом із динаміка. Вигукувати гасла наважувалися і люди з натовпу, але їх майже ніхто не підтримував.
Так само в’яло прихильники опозиції оминули мітинг «ворожого» табору. Відгородившись, здається, від усього світу щільним ланцюгом автобусів, мітингувальники під прапорами «Партії регіонів» продемонстрували свій спротив тим, що додали гучності музиці, котра розкотилася площею поблизу Софії. На горіхи дісталося хіба що міліціонерам, котрі стояли біля автобусів та ховалися у припаркованому громадському транспорті в прилеглих до місця мітингу дворах. З натовпу із неприхованою люттю лунали прокльони на адресу правоохоронців.
Коли процесія досягла місця призначення, враження лише погіршилося. У натовпі не було ні єдності, ні поваги: патріоти за наймом штовхалися та грубіянили, намагаючись протиснутись зі своїми прапорами якомога ближче до самого пам’ятника. Проте навіть значна кількість найманців не забезпечила мітингу опозиції успіху. Якщо аудіозапис привітання ув’язненого екс-прем’єра Юлій Тимошенко натовп ще намагався слухати — далі було гірше. В той час як завзятий голос запрошував до слова тих чи інших членів опозиції, очільників об’єднаних партій, люди рефлексували щоразу менше. Наприкінці вже не було чути ні оплесків, ні відповідей на «Добрий день» чергового політика.
Проте не все так погано. Були тут і люди, які свідомо долучилися до чи не єдиної в столиці події, котра мала не просто національний відтінок, а саме політичний контекст. Відсутність альтернативи і в цьому випадку виявилася знаковою. Такі люди, як пані Ніна, прийшли висловити свою позицію за українську як єдину державну мову, за Україну як країну, де панує верховенство права, і, в першу чергу, за себе як громадян гідної держави. Ці люди пам’ятають довгу історію поразок і намагаються протиставити їй 21-річну хроніку хай невеликих, але перемог. Для них День Незалежності — це не просто вихідний. Окремо слід відзначити активізацію молоді, котра долучалася до процесії під час ходи. Здебільшого вони не викрикували лозунгів та не обв’язувалися стрічками, але крокували нога в ногу з тими, хто прийшов не заради партійної символіки чи за дзвінку монету.
Сумбурність та контрастність святкування Дня Незалежності свідчать про те, що громадянське суспільство, котре має розбудовувати країну, не набагато доросліше від самої держави. Незалежність — це слово недоконаного виду. За неї треба платити щодня.
