Учора було свято настільки ж маловідоме, наскільки й унікальне (а для наших широт — ще й екзотичне): День собаки. Кажуть, що почалося це в Японії. Там багато років поспіль пес породи акіта-іну на ім’я Хачіко зустрічав свого господаря, професора Уено, біля станції метра в районі Сібуя і повертався з ним додому. Господар помер у 1923 році, але й після того, протягом 9-ти років, аж до самої своєї смерті, Хачіко приходив на перон. У 1933 році вірному псу поставили пам’ятник, тоді ж почали відзначати День собаки.
У нас про це не знають навіть ентузіасти — добровільні захисники безпритульних тварин. Їхня робота, втім, і не передбачає особливої святковості, бо вона така ж тяжка, як і невдячна. Проблему, створену не ними, вони намагаються вирішити своїми обмеженими силами; водночас, коли — часто-густо через провокаційну або просто дурну поведінку людей — бродячі пси на когось нападають, звинувачують саме зоозахисників, а малокомпетентні журналісти виступають із агресивними, по суті погромницькими матеріалами.
Як вірно зазначив у своєму інтернет-блозі відомий російський публіцист Григорій Пасько: «Ми всі, вочевидь, любимо собак. Особливо цуциків і особливо якщо вони наші. Чужих і безпритульних ми не любимо. Великих, брудних і хворих — теж. Тому що ми лицемірні. Лицемірні в упертому прагненні тримати великих собак у маленьких квартирах, хоча будь-який ветеринар скаже вам, що це найгірший вид любові до тварин».
Люди нерідко тримають тварин за живі іграшки і викидають їх на вулицю, якщо «іграшка» набридає або починає поводитися як жива істота зі своїми потребами. Викинуті, озлоблені собаки розмножуються, збиваються у зграї. Міські чиновники, замість того, щоб впровадити нормальну програму стерилізації тих тварин і назавжди розв’язати проблему, займаються балаканиною, а кошти, виділені на такі проекти, зазвичай зникають у невідомому напрямку. Що ж до державних притулків на кшталт Бородянки, то жодних сильних слів на характеристику їхньої діяльності (точніше, бездіяльності) не вистачить: проблему вони аж ніяк не розв’язують, зате роблять успіхи у звірячих вбивствах тварин, інколи просто на очах перехожих. Так що сьогодні, як і раніше, словосполучення «собаче життя» означає саме той триб існування, якого не побажаєш навіть ворогові.
Хоча, можливо, колись таки День собаки і стане святом. Але лише за умови, коли саме суспільство доросте до розуміння тієї простої істини, що повага до будь-якого життя, навіть найнепомітнішого і найзлиденнішого — обов’язкова умова поваги до самих себе.
