Потужна армія українців, які працюють за кордоном (точна цифра не відома, але гарантовано більше одного мільйонна) робить нашу Батьківщину більш знаною в світі і формує імідж нації та відповідне ставлення до неї. Скажімо, якщо в Португалії оголошується кастинг на якусь роботу і в ньому бере участь наш земляк то в абсолютній більшості випадків перемога саме за ним.
В Італії майже 200.000 наших жінок працюють по догляду за пристарілими та хворими. Можливо саме ця специфіка стала мотивацією небайдужості італійського уряду до долі цих тружениць і Міністерство закордонних справ Італії разом з МОМ почали роботу по гуманізації міграційного процесу в якому накопичилося достатньо хворобливих рис.
На відміну від мігрантів з інших країн українці є добре освіченими, лагідними, терплячими і абсолютно безграмотними щодо юридичних питань. Багатодітні біженці з африканських країн вивчивши свої права в Італії ще до приїзду, з перших днів по ньому вимагають відповідне житло, дотації, профіти згідно з існуючими законами.
Наші тільки зараз почали об’єднуватись у різні громадські організації і з допомогою урядових установ Італії формувати достойні умови свого перебування за кордоном. Проте не менш важливим видається й перспектива повернення мігрантів на батьківщину, спілкування з залишеними там дітьми, і таке просте, але смислове запитання: що робити з заробленими грошима, як перевести їх частку рідним без великих втрат і, в решті, що робити аби самопожертва заради рідних виправдалася реальним покращенням життя у рідному домі.
Всі ці запитання як раз і є змістом італійсько-українського проекту «Розбудова дієвості повноважень українських місцевих установ у галузі міграційної та соціально-освітньої політики на користь дітей, жінок та місцевих громад». Акцент не випадково ставиться на проблемах, які тільки є наслідками існуючого міграційного процесу, але й на дослідженні тих умов які його спричиняють.
Абсолютна більшість працюючих в Італії жінок родом з Західної України. Цілком можливо, що перебування цих земель під владою різних держав сформувало генетичну властивість до пристосування без острахів мовного та національно-культурного непорозуміння. Принаймні історія однієї з древніх українських столиць Теребовлі (Тернопільська область) наводить на думку про саме таку мотивацію сміливості й рішучості її уродженок.
Місто було в польській державі, в австро-угорській, звичайно й татари-монголи не обминули його. Та через віки залишається символом мужності Теребовлянський замок. І так само, як він був перед очима тут народжених і тих, що пішли в мандри по щастя, так і сьогодні його бачать з шкільних вікон їх діти і здається парадоксом що діти мами, яких надсилають речі й шоколади з Італії, цим подарункам не радіють. І справа зовсім не в завидках однолітків, які цього не мають. Справа в тому, що не мати тепла материнського занадто висока платня за будь-які принади. От і виходить, що без мами немає дому і мама відлучена від дітей ніде не вдома. Правду кажуть: «Хто лікує матір, той лікує суспільство». Ці слова прозвучали на Третій зустрічі італійсько-української Обсерваторії з міграції.
Головні координатори проекту Марія Грація Рандо з Головного управління розвитку співробітництва Міністерства Зовнішніх Справ Італії і Дайва Вількеліте з Міжнародної організації з міграції в Україні звітували про зроблене, аналізували досягнення, організовували й направляли палкі дискусії учасників Обсерваторії, намічали подальші кроки програми.
Прекрасно розуміючи, що зерном проблеми про яку йдеться є економічні умови, усі виявили розуміння, що шляхи її вирішення також знаходяться і в царині культури. До спортивних програм, які вже дали позитивний результат, у квітні додасть театральний проект — вистава-гра за п’єсою М.Метерлінка «Синій птах», яку готує Київська академічна майстерня театрального мистецтва «Сузір’я». Діти кількох шкіл Теребовлі прочитають текст і намалюють головних персонажів п’єси. Нагадаю, що йдеться про чудо глибинного бачення, яким наділяє дітей казкова Фея. Вони починають бачити душу хліба, води, вогню, домашніх песика і кішки. А в саду блаженств вони зустрічають душу мами, яка живе радістю своєї дитини, і яка маму-трудівницю робить піднесеною і сяючою у святості служіння своїм дітям.
Вони зовсім іншим побачать свій дім і зрозуміють, що саме в ньому й живе синій птах, хоч би в яких мандрах не намагалися б його шукати.
Думка проста і тим складніший шлях до її розуміння. Може саме вона об’єднає дітей і мамусь, і в казковий засіб, попри жорстоке сьогодення поверне з домівок, яких немає, до домівок, де чекають усіх, хто зуміє роздивитися серед примарних птахів синього птаха сімейної любові.
