Так, управляли радянські чиновники нашим вільним часом. Були в нас ще зовсім нещодавно «любительський великий спорт», масова напівпримусова самодіяльність, що суворо обліковувалася, контролювалася й підлягала ідейному керівництву. Наприклад, у Німеччині обиватель живе й відпочиває інакше: вдень гер Мюллер працює у банку, а ввечері бере уроки вокалу, а фрау Шульц вдень — стоматолог, а вечорами пише романи. Щонеділі їхні сім’ї зустрічаються не за жирними шашликами й розмаїттям спиртного, хоча теж не чураються пивниць або рибних фестивалів. Вони збираються разом, щоб поспівати, потанцювати або обговорити прочитане, побачене, підтримати одне одного на дорозі мистецтва. Щось подібне відбувається тепер і в нас. «Огляди художньої самодіяльності» з підставними солістами — студентами консерваторії, котрі за двадцятку цементують слабку хорову масовку, проходять усе рідше. Аматорство відпустили на волю, і якщо професіонали й прилучаються, то лише для задоволення їхніх власних творчих потреб. Одним із таких аматорсько-професійних колективів є театр «У білій вітальні» Будинку вчених НАН України. Разом із науковими працівниками, вчителями, підприємцями, студентами, школярами, медиками в ньому грають кілька професійних акторів київських театрів. Цей колектив засновано 1949-го прем’єром Театру російської драми ім. Л. Українки Юрієм Сергійовичем Лавровим. Були різні періоди в цього колективу. Восени «Біла вітальня» відкриє свій 15-й сезон під керівництвом свого нинішнього керівника, актриси й режисера Алли Боричко.
Кілька років тому артисти почали чистити, ремонтувати й облаштовувати старий занедбаний підвал Будинку вчених, і от, влітку на новій сцені відбувся перший спектакль- прем’єра за творами А. Чехова. Тепер театр, який раніше один-два рази на місяць давав вистави у білій вітальні Будинку, отримав власне приміщення: невеличку костюмерну, сцену й зал для глядачів. Це було досягнуто ціною величезних моральних і фізичних зусиль артистів, їхніх сімей, друзів, а головне — Алли Боричко. Під її терплячим поглядом проходять обидві паралельні життєвої ріки колективу: творчий процес і створення нового залу в цоколі. Тут усе робиться сумлінно, для себе. Це чималий фізичний труд плюс скромні матеріальні вкладення самих артистів, невеликі пожертвування вдячних глядачів, уміло придбані майже списані товари й обладнання. Основні костюми, реквізит, меблі, декорації виготовляються власноруч. У репертуарі театру лише твори класиків. Вистави проходять двома мовами: Українка, Коцюбинський, Кропивницький, Яновська, Олесь, Чехов, Гоголь, Бунін, Мопассан, Моруа, Крісті, Моем. Як правило, спектаклі складаються з декількох окремих одноактних «короткометражок», у яких задіяно від двох до п’яти акторів. Є й повноцінні вистави, наприклад, «Записка» Сомерсета Моема. Сценографію, художнє й музичне оформлення також створює Алла Боричко. Це своєрідний театр мініатюр, у калейдоскопі якого змінюються яскраві фрагменти життя минулого й де так легко пізнати прикмети сучасності. Всі актори відчувають себе однією командою, вміють радіти одне за одного, відчувають і творять без заздрості й чвар, радуючи глядачів своїми постановками.
