станніми місяцями дискусія навколо українського кіно не лише не вщухла, а й розгорілася з новою силою — надто вже багато причетних і зацікавлених. І, нарешті, стало очевидно: проблема лежить не стільки у сфері фінансів, скільки в різниці позицій Мінкульту й рядових кінематографістів, аномальності ситуації, що склалася на українському кіноринку.
Днями в програмі ОРТ-міжнародний «Знай наших» колишні «наші» — кияни Олексій Гуськов (один з героїв «Тайгового роману») та його дружина Лідія Вєлєжева відповідали на запитання телеглядачів, зокрема й з України. Слід сказати, коли почали говорити про українське кіно, Олексій вибухнув цілою викривальною тирадою, в якій прозвучало багато образливого, але й справедливого про те, що сьогодні відбувається в цій галузі в Україні. Говорив про замкнутість, периферійність, відсутність розуміння сучасної ситуації, про можливість працювати лише для «п’яти осіб, які отримують гроші від уряду».
У нещодавній програмі телекомпанії «1+1» «Подвійний доказ» один з її співведучих Дмитро Корчинський, явно для розваги, розповідав сюжет одного зі сценаріїв, затвердженого до зйомок — про жіночку, яка періодично висовує голову з кухонної раковини й виголошує при цьому малозрозумілi дурощі. Звичайно, над дотепами Корчинського можна було б просто посміятися, якби все це не було так сумно в контексті міркувань людей дорослих і покликаних впливати на долю вітчизняного кінематографа. Скажімо, головний кіноначальник Ганна Чміль ще раз підтвердила, що підтримуватиме авторське кіно, хоч би якими дорогими ці проекти були і хоч би чого їй це коштувало. («Про дівчинку з каналізації?» — ще раз уточнив невгамовний Дмитро). На підтримку цієї позиції висловився відомий кінознавець і культуролог Вадим Скуратівський. Кінопрокатник, який сидів у студії, дуже здивувався: «А як же кіно для народу? Чи ви збираєтеся замінити народ?». Однак голосу волаючого в пустелі ніхто не слухав. Взагалі, слід сказати, що чимало учасників цієї програми (і Юрій Іллєнко зокрема) вважали за краще поміркувати про власну геніальність, незбагненність і змову навколо вітчизняного кіно.
Дуже хотілося спитати: а хто кіно для людей зніматиме? Хто створить концепцію, завдяки якiй запрацює нарешті вся кіносистема? Я не проти фестивального кіно, більше того, лише його переважно й дивлюся. Але абсолютно згодна з журналістом Олегом Вергелісом, якому на запису просто безцеремонно закрили рот: давно відомо, що авторське кіно виростає тільки на чорноземі масового кіно: хтось повинен заробити на картини творців! Голлівудська та індійська моделі дуже чітко ілюструють цю тезу. У країні повинен відродитися прокат, існувати кіновиробництво, й лише тоді з’явиться реальна можливість «відстібати» естетам із цих засіків. Але витрачати на одну (дві-три) картини з сумнівним результатом річний бюджет Мінкульту — абсурд! Навіть режисери цих картин не заперечують, що «Молитва за гетьмана Мазепу» або «Шум вітру» — не масове кіно. Але при цьому вони забувають сказати, що й на фестивалях ці фільми ніякого визнання не здобули.
Знаю, що цими міркуваннями я в черговий раз накличу на себе гнів чиновників від культури та допущених до благ режисерів і кінокритиків, а також обвинувачення в захисті масового кіно й ненависті до великого мистецтва. Пані-кінокритик у своїй статті драматично пригадала 37-й рік, слідом за цим — гоніння на Тарковського, і передбачила, що великих зживали зі світу такі негідники, як я (читаючи ці рядки, я не утрималася від нечемного гигикання — о, ці кінознавці! Їхній непристойний пафос я пам’ятаю ще з часів навчання «розумного, доброго, вічного» в театральному інституті. Я не образилася, але неабияк здивувалася: як люди з таким вихованням і смаком можуть бути такими завзятими шанувальниками елітного кіно? До того ж, чому вони впевнені, що точно знають, яке воно — авторське кіно?)
Тут слід сказати, що нові українські стрічки я намагаюся дивитися досить регулярно. Не тому, що всі вони цікаві, — просто хочеться зрозуміти, що відбувається. Але відчуття повної відсутності хоч якоїсь державної політики в галузі кінематографії тільки міцнішає. Є окремі люди, які намагаються випливти поодинці, та ще й створюють робочі місця. Скажімо, вже декілька років невелика студія «Контакт» на чолі з Ларисою Роднянською щороку виробляє якусь кількість фільмів. Звичайно, Ларисі легше — вона може спиратися на тверде плече сина — Олександра Роднянського, продюсера двох не останніх телеканалів в Росії та Україні («1+1», СТС), однак і сама вона людина досить енергійна, яка розуміє природу та специфіку кіно. Фільми її студії доволі різні за художнім рівнем, але безперечно одне: всі вони — цеглинки в підмурок спільної справи. Нещодавно подивилася «У пазурах часу» і «Бойчук і бойчукізм» Олександра Муратова. Перший присвячено чудовому нашому поетовi Миколі Бажану, другий — українському художнику-авангардисту Михайлу Бойчуку. Муратов — інтелектуал, людина енциклопедичних знань. Дуже прикро, що його енергія і талант так мало використовуються нашим кіно і телебаченням. Ця постать до певної міри трагічна: в його активі фільми безумовно вдалі («Стара фортеця», «Гонки по вертикалі», трилогія за творами Миколи Хвильового), є також і вельми спірні. Плюс репутація людини з нелегким характером. Але не використати такий потенціал просто гріх. Як, проте, гріх і те, що сьогодні залишаються без дiла не менше десяти інших талановитих режисерів, операторів, акторів, що випускаються нашими творчими вузами. Навіщо їх вчили? Це шахрайство на державному рівні.
Отже, «жіночка з каналізації» також має право на життя. Але раніше хотілося б, щоб інші зайнялися справою. Тому що через якийсь час з каналізації висовуватиме голову не лише вона.
