Феномен творчого роздвоєння прозаїка-живописця — чи ефект доповнення (лукавий ді-паззл): візії словом, літери — штрих- барвою? Всяко буває. І, як завжди, життя гребує справедливістю. Таланти, здатні гідно «воювати на два фронти», трапляються, ой, нечасто. Ще рідше — митці, картини яких були б співставленні з їхніми книгами. Тільки в якомусь надхмарно-рожевому ідеалі література товаришує з живописом, а вірш — не суперечить камінному боввану.
Казус «МЗП» (непересічного прозаїка, котрий виявляє себе на образотворчій ниві) наче й не порушує усталеного стану справ. І, природно, не обіцяє гармонії запитаних жанрів. Як не дивно, Закусило потягся до фарб задовго до свого «літературного покликання», хоча він тільки тепер зумів щедро реалізувати жагу картинної рукотворності; ледь накульгуючи, іде він у Vita Nova — не струшуючи зі своїх стоп пороху минувшини. Як наслідок — перша персональна виставка — у 46 років (Київ, Музей гетьманства) та друга персональна у 50 років (Київ, Музей книги і друкарства України). Визнання його — справа майбутнього (хоча на вернісажі схвальне слово про митця сказали художники Василь Лопата, Віктор Кавєрін і колеги-письменники, тоді як «поличка книг-зошитів» писця давно вже відшукала свого вимогливого і вдячного читача...
Та не в тім річ. Малярству Миколи Закусила є притаманна та магічна переконливість кожної з картин, що не просто компенсує окремі формальні огріхи — у кого з майстрів їх не буває! — а змушує працювати тих на себе. Волюнтарний спалах фантазії — в межах окремо взятого чотирикутника (квадрата... кола?); Босх живе і пасеться на наших теренах. За кожною з назв («Сон непорочного птаха», «Нас проковтне час», «Палаючий ангел», «У болотах», «Прохання» , «Німа примара», «Ангел- хранитель»…) — безодні киплячих пристрастей. Виникає цілковита ілюзія колись-прочитаності письменницького еквіваленту (насправді неіснуючого) тієї чи іншої картини. Зате відтепер і прозу його читаєш, уявляючи плотські перевтілення явищ та героїв — якщо не в ілюстративній іпостасі, то за асоціативною ознакою. У мазках — а може, на сітківці очей? — клубочаться фантазми й маразми цього бентежно-захоплюючого світу: демони й льохи, птахи і лохи, диваки-святі та безпробудні жертви власної мізерії, стомлені ангели й схиблені грішники.
33 живописні твори першої виставки, на дереві й полотні — наче двічі по 3, Закусило в квадраті (кубі) — вихорний акт живопису, помноженого на ядучу потенцію слова. Зріла мужність бувальця плюс цілюща наївність полєщука, котрий не схильний зрікатися своїх родових прикмет. (Колись — напівжартома-напівсерйозно: «За 33 роки написав «33 душі», збудував 33 будинки, посадив 33 дерева, реставрував 33 янголи на честь 33 односельців».) Як чує, так і пише. Як дихає, так і пише. («Колір і слова випасаю так, як колись випасав тварин...») Як пише, так і пише (Василь Лопата сказав, що М. Закусило пише пензлем, а малює словом) — на паперовому аркуші, на дереві-полотні (особлива тема — Мамаї й ікони, або так званий «Чернігівський цикл», створений митцем під час реставрації храму). Кольором, як і словом, володіє до тонкощів. («Я пишу мовою духу і мовою мистецтва. У голові — сотні сюжетів, вибираю найоптимальніші — Бог усікає час».)
На ювілейну експозицію «Архетипи Полісся» митець представив 50 картин («за 50 років існування — 50 дивоснів пралісу»). Тут він углибив тематику. І хоч письменник-маляр намагається бути осторонь, але дух «болотяя» присутній і на цих «деревах-полотнах». Вражають «Деревляни» (новий жанр для автора: видовбування на дереві), заперечення земного раю-досвіду — «Полєшуки в Океанії» (ностальгія за прадідівськими вітряками), візія-рельєф, яку сотворила, власне, сама природа: «Лице батька — тіло матері». Тут же — «Бик-мітознак», «Сонце вищерилось», «Молотьба плута», «До дому Божія», «Там клохмоттє прибери«… І знову — за мотивами романів.
Його романи створені наче згідно із законами образотворчого письма. Маятник, гойднувшись літери, тут-таки добігає її позірної протилежності: призахідного рум'янцю, туману вертких постатей. (Але ж і в книгах його теж туман?) Видушує слова зі свого нутра, як фарби з тюбика: сказав, написав — тільки так, а не інакше. Ніби не пензлем шмарує поверхнею, а мне-ліпить пальцями живі згустки ультрамарину, кіноварі чи охри. Віктор Каверін, у якого М. Закусило студіював, зокрема, зазначає, що в його творчості спостерігається первинний імпульс, який спрацьовує, коли митець «роздвоюється», себто у процесі творчого вибуху в Закусила прориває чуттєвий спалах — і він не в змозі дати собі раду: то кидається за перо «виливати душу», то за фарби «заповнювати душу» — іде своєрідний зевсівський розрив (а можливо, прорив?) з метою сполучення душі з невидимим, незнайомим, непізнаним, яке потрібно «зачаклувати».
Його фраза, як і колірний живчик, одержимі духом «неповтору». Скажімо, як і більшість літературних творів Миколи, субстанція роману «Норинчанка і птах» — речовина в'язка, масна, густа, слизькувато-щільна, як олія, випорскнута на полотно (сякуляція збудженої думки, що не згодна користати посередництвом логосу). Колірний тонус — помітно мінорний, а то й зловісний. (Роман жанрований як «гризайль», що передбачає не байдужу монохромію, а присмерково-брунатну відтінковість, сувору дієту — аскезу? — барви.) Фактура речей і подій — згідно з їхньою суттю.
Незатишно жити серед цих субстанцій. Писець-пастух малює фантастичні образи...Недарма ж на противагу «Грамотці» зринає образ зухвалого свинопаса (саловідлученого стада, аби «прорубати дірку на небеса»). Поруч нього — птах-крилун ( до речі, критики також зазначали, що домінуючим у живописних роботах художника є міфічний образ птаха, в чиєму могутньому розкриллі бачиться вічність). Чи не в цьому автор відтворив древність української (дохристиянської) душі? Птах — образ надто багатовимірний, аби уникнути розпорошувального переліку міфотем. Назву лише одну- єдину паралель: бодлерівський Альбатрос, скалічений самітник, зневажений на палубі матроським бидлом. У нас — бидлом буквальним, бестіальним... З іншого боку, твань закликає кришталю високих небес. Чорна, як чорнозем, матерія тягнеться до світлого, як ангельські крила, духу. Нічого не вдієш, так уже заведено, що ангели — мовчу про птахів! — часом падають з етеру. На «сквозьку тяглу землю» — чи в отвір клітки-серця (образ з авторського інтерв'ю 1994 р.).
Не здивуюся, дізнавшись, що художник — чаклун, бо й проза його нівроку містична, та й картини, нею почасти інспіровані. Чаклуни свого часу належали до верхівки дохристиянського суспільства і не є виключенням, що саме вони, язичні волхви, були першими літописцями на Русі. Дехто з критиків — зокрема, М. Сулима — вважає, що українську літописну (волхвівську) традицію продовжує М. Закусило, який «пише не державний, не регіональний, не монастирський, не козацький літопис, а, сказати б, літопис подвірний...» (Див.: Житомирська прозова школа у дзеркалі давньої української літератури / Літературна Україна. — 11 червня 1998 р.) Чи не таким «подвірним літописом» (чаклунським духом!) віє, знову ж таки, зі сторінок «Грамотки» (раки, жаби, змії, кліщі...), де волхв-Закусило занурюється у свої марення, свої «світи — незаймані площини» і творить нам неповторні образи. Саме такі казки-міфи йому передалися на генному рівні від знахарки... рідної прабаби. На краю села Малі Мошки чаклувала над людськими хворощами ця незабутня стара «міфіня»! Очевидно, тому й назвав В. Шевчук прозаїка — полєшука «заїлим» (діал.) писцем. Себто, закоренілим, заядлим, упертим, злим (той, хто робить усе по-своєму, не піддається впливові й перевихованню), який затято, завзято, відчайдушно й невідступно віддається якому- небудь заняттю — «упорядковує дух кощунів», досліджує витоки «заснулої душі», «лікує» її... «У нього бувають такі дивогляди, що аж памороки забиває», — каже В. Шевчук.
«Закусило — це український Маркес», — зазначає П.Загребельний. «...Феномен двоїстості людської істоти, що говорить, сперечається і навіть накидається на своє друге «я», відчуття душі в близькій тварині, навіть хаті — ...є складовими цієї непересічної прози», — пише Анна-Галя Горбач. «...Закусило створив дивовижної фантазії романи... Подібного в українській літературі я не читав з часів Гоголя», — підсумовує В. Лопата.
Книги М.Закусила не почитаєш запросто в міському транспорті («Грамотка скорблячих» — «25 років ув'язнення» 8 — «кара черв'яком» — наче під карою 33 нагаїв...) — не для ситого передсоння; «Ковдуни» з «воскреслими односельцями» — не для розважального споглядання... Так само, як і не повісиш над подружнім ложем його апокаліптичних птахів, а у вітальні — бійку півнів-гусарів, спостережену хитрим кабаном («Третій радіючий»). М-П існує в позасвинських вимірах (хоч нерідко й звертається до свиноподібних образів). Принаймні, якщо до них доклав руку МЗ...
