Усе своє життя Іван Дудкін із рюкзаком та фотокамерою блукає планетою. Його мандрівні здобутки вражають: екстремальні лижні переходи по Крайній півночі від Кольського півострова до Таймиру; гірські сходження на вершини Кавказу, Саян, Тянь-Шаня, Піренеїв, Гімалаїв, Аляски... Пішки, на велосипеді, мотоциклі, автомобілі, катамарані, автостопом він здолав десятки тисяч кілометрів найцікавішими куточками 82 країн планети, здійснив два навколосвітні плавання.
— Мандрую не за путівками, а сам по собі. Це значно цікавіше. Узяв велосипед, здав його у багаж і полетів, наприклад до Амстердаму. А звідти — великі перегони по Європі: Голландія — Бельгія — Франція — Люксембург — Голландія. Згодом — ще складніші маршрути по інших країнах. Я багато мандрував велосипедом і по Америці, зокрема в районі Великих американських озер, Каліфорнії, Алясці... Довгий час мандрував на дешевому велосипеді «Турист». Часто сплю в наметі, де ніч застане, а їжу готую собі сам на вогні із сухого спирту. І це не від моїх аскетичних уподобань, а від браку коштів. Але я ніколи не комплексую. Відсутність належного комфорту цілком компенсується величезною насолодою від спілкування тет-а-тет зі світом. Ситуація, коли ти не знаєш, де сьогодні спатимеш на чужій землі, що їстимеш, кого зустрінеш і що на тебе чекає за мить, — одна із найцікавіших і найпрекрасніших.
— А почалися ваші мандри з геофізики, якій віддали понад 30 років?
— Специфіка моєї роботи частково була пов’язана з мандрами. Завдяки їй на науково-дослідних суднах я побував на безлічі великих, малих, у тому числі й безлюдних островах та атолах Світового океану: Канарських, Зеленого Мису, Маврикії, Цейлоні, Мальдівських, Сейшельських, Курильських, Алеутських, Гавайських, Кайманових, Тараві, Фанінг, Сокотрі, Сахаліні, Окінаві, Ямайці, Кубі...
— То ви добре володієте англійською?
— Отож-бо, що ні. В школі та університеті вчив французьку. Але за довгі роки мандрів я добре опанував науку міміки і жестів. Тому мовних проблем трапляється мало.
— Скільки ж ви світу побачили?
— На десять життів вистачить! Можна побувати в десятках країн і нічого не залишити ні в голові, ні в серці. А можна, при бажанні та вмінні, в рідних пенатах побачити, відчути стільки прекрасного і цікавого, що замилуєшся. Багатьом людям притаманний стереотип: усе, що варте уваги, знаходиться далеко. Одного разу розвіяв цей міф для великої аудиторії людей, які прийшли в Будинок вчених на перегляд моїх слайдів. Півтори години показував природу багатьох «країн» світу. Всі були у захопленні й, не приховуючи, заздрили мені. І коли врешті я повідомив, що всі показані фото зроблені в Київській, Чернігівській, Херсонській областях, а також у Криму та Карпатах, ніхто не вірив. «Придивіться уважно, — мовив я, — це не озеро Блед у Словенії, а озеро Синевір у Карпатах; а це не іспанська річка Ебро, а наш Дніпро на Херсонщині; а це не Піринеї, а Кара-Даг...» Дивовижне — поруч!
— Чи траплялися в мандрах екстремальні ситуації?
— Я тонув у річці Білій на Кавказі, падав у прірву при зимовому сходженні на лижах на вершину Ангвундасчор у Хібінах, у горах Путорани на Таймирі зустрівся зі зграєю вовків, на Алясці — один на один із ведмедем, а на півночі Індії — із зграєю диких агресивних мавп... Проте найдраматичнішою для мене була пригода на острові Іховандіффуло. Там я зі своїми колегами-науковцями у внутрішній лагуні атолу діставав із дна корали для Природничого музею. Сталася несподіванка: сильна течія підхопила мене і винесла у відкритий океан. А далі чекав новий сюрприз — зустріч з акулами. У прозорій воді добре було видно їхні сірі веретеноподібні тіла, загострені морди та зловісні плавці у формі сокири. Дві морські розбійниці стали кружляти навколо мене. Інколи зупинялися, а потім стрімко кидалися вперед, явно демонструючи зацікавленість моєю особою. Я знав, що не всі акули — людожери. Однак цей дуже експресивний танок по колу навколо мене — явна ознака агресії. Але головне в таких випадках — не панікувати і не тікати, інакше акули кинуться навздогін, і за кілька секунд усі проблеми скінчаться. Найліпше — залишатися на місці або навіть іти в контратаку. Один спосіб захисту — кричати на цих виродків: вони бояться гучних звуків. Я воював за своє життя так завзято, що побачив катер із друзями, тільки коли він був уже зовсім поруч...
— А коли почалася ваша хода по планеті?
— На першому курсі університету я дізнався, що влітку група майстрів спорту відправляється у спортивну експедицію вищої категорії складності на Тянь-Шань. На прохання до керівника групи, нині відомого в світі вченого Бориса Горлицького, взяти мене з собою отримав відповідь: «Група укомплектована. В гори незнайомих не беруть, бо це великий ризик психологічного дискомфорту. У тебе зовсім немає альпіністського досвіду. Ти не здолаєш жодного категорійного перевалу і вершини. Тебе нізащо не затвердить Маршрутно-кваліфікаційна комісія, бо ти не здійснив мінімум п’яти походів нижчої категорії. Не доведи Господи, з тобою щось станеться, і для мене дискваліфікація та кримінальна справа будуть гарантовані»... І все ж на Тянь-Шань я пішов! Бо дуже і дуже цього хотів. Після двох місяців моєї потужної, проте коректної дипломатичної облоги всіх причетних до мандрівки, безкінечних умовлянь, пошуків компромісів, штудіювання основ альпіністської техніки я отримав нагороду: Борис на зборах групи сказав: «А може ризикнемо і візьмемо з собою цього ненормального»! Мандрівка пройшла блискуче...
Інша історія: працюючи в Інституті геофізики НАНУ, з наукового журналу я дізнався, що вчений, конструктор із Геленджика Л. Нємцов уперше в Радянському Союзі створив унікальний прилад — морський гравіметр. Ним міряють силу тяжіння Землі на морі, що вкрай потрібно для пошуків корисних копалин, розрахунку траєкторій польоту штучних супутників Землі тощо. Виникла ідея купити його. «Шансів нуль. Це — страшенний дефіцит», — сказав мені директор, академік С. Суботін. Але на моє настирне прохання все ж підписав відрядження. Після перемовин із Нємцовим той відповів, що придбати гравіметр неможливо. Бо він робить їх лише два на рік, і за ними вже стоїть черга на 10 років наперед... Перед відрядженням до Москви мій директор мовив, що я не попаду не тільки до міністра, а й у його приймальню. До міністра я все ж попав і навіть умовив його написати резолюцію про дозвіл. Хоча усно міністр додав, що Нємцов не зможе зробити третього приладу, і я нізащо не дістану комплектуючих. Міністр помилився. Я дістав усе необхідне, а конструктор виконав обіцянку. Цей гравіметр у майбутньому і став моєю своєрідною перепусткою в міжнародні експедиції на науково-дослідних суднах...
— Пане Іване, які головні принципи ви сповідуєте у житті?
— Користуюся старими рецептами, трішечки їх підкоректувавши. Основа — настанови, за якими жили ще стародавні майя, греки та нині живе багато цивілізованих людей. Точніше, намагалися і намагаються так жити.
По максимуму насолоджуватися життям, постійно роблячи його більш комфортним і досконалим для себе та інших.
Жити в гармонії з природою.
Не скаржитися, не заздрити і не осуджувати, але при агресії чинити опір.
На «зигзаги» долі дивитися по-філософськи та з гумором.
Як на мою думку, розумніших, раціональніших і гуманніших принципів людство ще не придумало.
