Музеєм української сільської архітектури ХIХ століття називають помешкання 92-річної Клавдії Михайлівни Паюк із села Волинь-2 на Хмельниччині. Музей просто неба. Під стріхою. З двома маленькими віконечками і дверима, що на клямку зачиняються. Подібної хати ні у Волині-2, ні в близьких і далеких від неї селах уже давно немає. Колись ті, що оголосили війну палацам, — перемогли, й, перепочивши, вирушили в похід супроти таких хат. І досягли певних успіхів. Однак житло Клавдії Паюк чомусь обминули.
— На мій вік стане, — вважає приязна Клавдія Михайлівна (на здоров’я жінка не ремствує) і звертає увагу на той прикрий факт, що «з одного боку стріха протікає». — Давня хата, ще свекор поставив.
Була баба Клава невісткою: «Коли переступила цей поріг, то хаті вже було з півсотні літ». За цей тривалий період хата вросла в землю так, що й призьби не стало. Призьба ж, аби ви знали, — то, сказати б, обов’язковий архітектурний елемент уздовж стін знадвору. Мала прикладне значення. «І дід, і баба у неділю на призьбі вдвох сиділи гарненько, в білих сорочках», — цитуючи Шевченка, пояснюють укладачі словника. І її, баби Клави, свекор із свекрухою так само сиділи у святу неділю, перепочиваючи від трудів праведних. Пішли в небуття, а за ними й архітектурний елемент.
Давно вже так не будують, як колись. Туди ж, у небуття, пішла й толока. «Звичай такий був — толокою хату ставили. Збиралися родичі, близькі й знайомі. Заміс із глини та соломи робили, валькували. Робили та співали. Не за гроші, а за частування», — розповідає баба Клава.
Річка часу відносить у безвість давні традиції і звичаї. Натомість маємо сучасні методи будівництва житла. Стіни — із заводської цегли. Дахи — шиферні чи з бляхи. Здавалося б, немає за чим сльози лити. Однак якось щемко й сумно на серці тут, під стріхою, де доживає свого віку Клавдія Паюк.
«Як була молода і жвава, то ставала на стілець, стелю мастила», — згадує баба Клава. Літа схилили бабу й «приземлили» стелю, де у сволоку — гачок, на якому гойдалася колиска. Чотири покоління одного роду вигойдувалося під цією стелею. На покуті — образи під рушниками. «Он там, на печі, вишивала», — показує баба на ще менше, ніж оті два, віконечко над величезною, майже на всю половину хати, піччю з лежанкою. Вона й досі варить їжу в печі.
Над широкими дерев’яними лавами попід стінами — горщики, слоїки, миски, полумиски, яблука, груші, качани кукурудзи. Поруч — застелене домотканим полотном ліжко з горою вишитих подушок: великі, менші, ще менші й найменші. Вогке повітря настояне підмащеною долівкою, серпневими плодами, грибами, звареною у печі юшкою, хмизом, вогнем, старим деревом, сіном, травами...
Баба радіє, що сама посадила і підгорнула картоплю на городі за хатою, що виросли столові буряки, морква, квасоля. Не має сумніву в тому, що все вирощене збере, сама обкладе знадвору стіни хати кукурудзинням — аби не мерзнути взимку.
— Не думайте, що діти чи онуки забули про бабу Клаву. Кажуть: йдіть до нас — забезпечимо спокійну старість. Та ще сама себе обійду, — мовить.
Не залишить хату, з якої проводжала на війну дорогого чоловіка та «назад» не дочекалася, звідки ходила на колгоспні буряки, що рядочками, де зустрічала старостів, справляла весілля своїм дочкам, раділа, журилася, та у безнадію чи відчай не впадала ніколи.
...Йду, оглядаючись на хату, що наче заблукала з позаминулого століття та вписалася у сучасніші краєвиди Волині-2. Хай би довго стояла.
