Завтра, 30 листопада, «Телекритика» організовує круглий стіл на тему «Перспективи проекту «Великі Українці». Вже підтвердили свою участь Савік Шустер, Вахтанг Кіпіані, Вадим Карасьов, Юрій Покальчук, Станіслав Кульчицький та інші. Сьогодні ж «День» пропонує вашій увазі думку про вищезгаданий проект доктора філософських наук, професора, проректора Острозької академії Петра КРАЛЮКА.
Деякі націологи кажуть: нація — це постійний плебісцит. І в цьому є доля істини. Якщо вона існує, то мусить постійно доводити життєву спроможність. Українці не раз проходили через горнило плебісцитів. Часто вони були кривавими — Хмельниччина, гайдамаччина, боротьба ЗУНР і УНР, Закарпатської України, УПА...
Зараз нам пропонують мирний плебісцит. Часи ж бо змінились. Ми живемо в інформаційну епоху, де чи не найефективніша зброя — засоби масової комунікації. Маю на увазі медійний проект «Великі українці».
Певно, не варто його абсолютизувати. Але й не варто недооцінювати. Кілька місяців він інтригуватиме мільйони глядачів, викликатиме дискусії, розмови. І це добре. Подякуймо «Інтеру», що він спровокував таку національну дискусію. Хоча, як на мене, це мав би зробити «Перший Національний» — якщо він носить таку горду назву.
Правда те, що ми побачили в п'ятницю, 16 листопада, на телеканалі «Інтер», коли був започаткований старт цього проекту, швидше розчарувало, ніж вселило надію.
Звісно, можна посміятися над анекдотичними мудруваннями П. Симоненка, що Лєнін — найбільший українець, бо, мовляв, зробив Україну незалежною. З таким же успіхом це можна було сказати про Сталіна. Адже він був провідним теоретиком з національного питання в стані більшовиків. І під його керівництвом до УРСР приєднали землі Західної України.
Або чого варті розмірковування про «великого українця» Міхаіла Булгакова. Останній би, певно, був проти, щоб його вважали українцем. А про його українофобію не варто й говорити.
У студії часто мова велася про людей, які, по великому рахунку, не мали відношення до українства, української духовності й культури. Певно, під час реалізації цього медіа-проекту дасть про себе знати спроба представити «великими українцями» подібних осіб. Мовляв, якщо родились (чи жили) в Україні й чогось десь досягли, то вже «великі».
Сумно, панове.
Хай людина буде тричі геніальною, але якщо вона служила іншим, то чого я маю вважати її своєю. Та ще й «великою своєю».
Звісно, іноді нелегко визначити, кого вважати «своїм», а кого «чужим». Передусім варто враховувати особливості епохи, історичні обставини. Ідентифікаційні критерії «ери націоналізму», тобто ХIХ—ХХ ст., далеко не завжди підходять до ранньомодерного часу. А тим більше — періоду Середньовіччя. І якщо в модерні часи важливим чинником ідентифікації особи стає національна самосвідомість, то в попередні часи такими виступали родова приналежність, релігійна віра, місце народження тощо. Нам же організатори медіа- проекту запропонували визначитися з такими ідентифікаційними критеріями, як «земля», «мова», «кров». Не треба говорити, що ці критерії виглядали невизначено, аморфно. Ще й до того позаісторично. Тому ні один із цих критеріїв не був проголосований.
Показовою також є ситуація і з «чорним списком», тобто людьми, яких ні в якому разі не можна включати до списку «великих українців» Під час телевізійного шоу, яке започатковувало цей проект, більшість присутніх у залі заявили, що такий список не потрібен. Це, а також відмова визначати ідентифікаційні критерії «великих українців» були потрактовані в тому сенсі, що українське суспільство ліберальне. Може й так.
Але нація, яка не здатна визначити, що таке для неї зло, які індикатори зла, втрачає інстинкт самозбереження. До речі, на початку телепередачі продемонстрували «чорний список», де фігурували люди, які, здебільшого, були чи є патріотами України. І щось не дуже серед них проглядалися імена україножерів. Це вже не сумно. Це страшно!
А ще сумно було слухати розмірковування про те, що великим українцем має бути обов'язково інтелігент, діяч культури. Звісно, інтелігенція відіграла надзвичайно важливу роль на початкових стадіях модерного націотворення. У певному сенсі тоді інтелігенти «творили нації». І треба низько схилити голови перед Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим, Михайлом Драгомановим, його сестрою Оленою Пчілкою (незаслужено забутою й ігнорованою!), Іваном Франком, Лесею Українкою...
Але зараз не ХIХ ст., а початок ХХI. І ми (нарешті!) маємо хоч якусь свою державу. Тому, може, варто подумати про інші орієнтири та ідеали. Чи й нам далі орієнтуватися на тих, хто втікав від світу й гордився тим. Чи на тих, хто для реалізації своїх амбіцій шукав підтримки іноземців, а потім безславно програвав битви. До речі, ми чомусь любимо святкувати наші поразки, а не перемоги. Чи не є це одним із симптомів хвороби бездержавності?
Може варто пошукати для сучасних українців інших історичних персонажів? Діячів, які б не лише відзначалися культурністю й працювали для культури, але й які б захищали свій люд і землю, не покладаючись на чужинців, які б вигравали, а не програвали битви. Які, зрештою, були б успішними в багатьох сферах.
Чи є такі фігури?
Є! Було б бажання їх побачити.
Принаймні, під час шоу були названі дві з них — Ярослав Мудрий та Петро Конашевич-Сагайдачний.
І якщо «великість» першого не обгрунтовувалася, то про другого було сказано: він зумів поєднати перо й меч.
Дійсно, Сагайдачний незаслужено (чи спеціально?) забутий. Занадто невигідна для декого він фігура.
Безсумнівно, він був найуспішніший серед козацьких гетьманів. На рахунку його чимало виграних битв iз татарами, московитами. Але чи не найбільшою його перемогою стала битва під Хотином, де українсько-польські війська розгромили турків. Водночас Сагайдачний зробив чимало на полі культурному. Не без його сприяння з'явилося Київське братство й Київська братська школа, яку вважають предтечею Києво-Могилянської академії. Саме з його ініціативи була відновлена православна ієрархія в 1620—1621 рр.
Однак діяння Сагайдачного — це логічне продовження діянь князя Василя-Костянтина Острозького. Саме цей діяч мав би привернути увагу сучасних українців. Давайте звернемося до фактів.
По-перше, йому вдалося створити величезне князівство, яке охоплювало значну частину території сучасної України. Річний прибуток князя становив 10 мільйонів золотих, і він міг виставити військо чисельністю 15— 20 тис. чоловік. Не кожен європейський правитель мав таку армію в той час. Хоча князь і визнавав зверхність над собою короля Речі Посполитої, проте поводився незалежно. Навіть у листах писав «Ми, Костянтин, з Божої ласки князь на Волині». Так у той час іменували себе незалежні правителі. Створене ним Острозьке князівство варто вважати однією з форм української державності.
По-друге, В.-К.Острозький зробив багато для оборони українських земель від татар. У ХVI—ХVII ст. це була найболючіша проблема України. Можна назвати чимало битв iз татарами, які він виграв, укріплених міст-замків, котрі заснував. Завдяки таким діям стабілізувалося життя на українських землях, почало розвиватися господарство.
По-третє, неоціненний внесок князя в розвиток української культури. Саме він заснував першу в Східній Європі вищу школу — Острозьку академію. До речі, цю школу закінчив П.Конашевич-Сагайдачний. Під його керівництвом і за його сприянням була видана Острозька Біблія. Це, по суті, перше в Європі критично-наукове видання Біблії, укладене на основі різних текстів. Подібного роду видання в Західній Європі з'явилося лише в 90-х рр. ХVI ст., тобто через десять років після появи Острозької Біблії. Також в Острозі під покровительством князя розвинулася полемічна література — предтеча української новочасної літератури.
По-четверте, князь сприяв розвитку православної церкви, яка виступала в той час важливим чинником формування української етнічної свідомості. Він навіть виношував ідею створення українського патріархату. На жаль, ця ідея не була реалізована.
Уже цього більш ніж достатньо, щоб вважати В.-К.Острозького великим українцем. Але чи признають його та подібних йому діячів такими — це питання. Питання, яке, зрештою, дасть відповідь, чого ми варті.
