Двері в хату, де мешкають брати Чулі, були закриті. Але нам довелося «цілувати» не замок, а... старі порожні ночви. Ними хлопці безпечно підперли вхідні двері. Таке ще трапляється у маленьких волинських селах, де сусіди живуть дружно й довірливо, а заїжджих злодіїв не буває. А в моїй сумці привітно шелестіли «єврики», які жалісливі німецькі обивателі передали як гуманітарну допомогу Юркові та Сашку...
«Хвилююча історія двох братів», як її назвав німецький тележурналіст, завідуючий корпунктом телерадіокорпорації ARD — першого каналу телебачення ФРН у Москві Удо Лілішкіз, почала свій шлях до людей із публікації в газеті «День» іще минулої весни. Це вже потім у Гончий Брід зачастили представники різноманітних видань і каналів, вважаючи за сенсацію буденне життя Юри та Сашка Чулів, котрі після смерті бабусі й дідуся вирішили господарювати самі, відмовившись йти до інтернату (мама їх давно покинула, а тато з певних причин теж самоусунувся від турботи про них). Статтю прочитав представник ARD в Україні Михайло Грецький, який і розповів про неї московському кореспонденту Удо Лілішкізу.
Признатися, у представників Ковельської районної влади спочатку були побоювання, що німці подадуть історію братів як сюжет про експлуатацію дитячої праці. Бо такого, як знімальна група ARD побачила на обійсті малих Чулів, у ситій і благополучній Європі, мабуть, ніколи й не бачили. Хлопці мають кобилу, свиней, курей і кролів. Обробляють до гектара городу. Самі заготовили собі на зиму купу дров. І єдине, чого їм бракувало для повного щастя, це... власної корови, у придбанні якої їм посприяв тодішній керівник Ковельської райдержадміністрації Віталій Карпюк. Мабуть, побачене і справді стало шоком для німецьких обивателів, бо не тільки у корпункт ARD, а навіть до мене додому телефонували (взявши в Удо мій номер телефону) громадяни Німеччини й етнічний німець з Угорщини з питанням, як же передати допомогу братам Чулям? А потім зателефонував із Києва Михайло Грецький і повідомив, що благодійні «єврики» доставлені з Кельна (де штаб-квартира ARD) до Москви, згодом їх передадуть йому в Київ, то чи не могла б я доставити їх зі столиці у Гончий Брід...
Щойно у Дрозднівській школі повідомили, що Саша і Юра вже пішли додому. Ми сподівалися наздогнати їх по дорозі (адже з Дрозднів у Гончий Брід вона одна), а тепер стояли перед «зачиненою» старими ночвами хатою і думали, що робити. У хліві ліниво жувала жуйку тільна корова, а кобила Альона (котра стала не меншою «суперстар», ніж її господарі, бо рідко який фотожурналіст не знімав братів разом із конем-годувальником) думала думу про майбутнє лоша. У минулий приїзд, незадовго до Різдва, брати повідомили, що цієї весни чекають у господарстві велике поповнення. І телятко, і лоша не збиралися продавати, а хотіли залишити собі. При цьому роздумували як старі: хоч і клопітніше стане, але ж і багатшими будуть!
А ось, здається, і вони самі: у полі за селом (хата Чулів на самісінькій околиці) з’явилися три постаті. Як виявилося, пішли «через соснячок», полями. Замість портфелів (Сашко навчається у п’ятому, а Юра — в дев’ятому) тримали в руках потерті целофанові пакети. Зошитів там було обмаль, та добре вже те, що вони встигають і господарству дати лад, і школу пропускають не частіше, ніж їхні ровесники з більш благополучних родин. Відсунули ночви, запросили до хати. У буфеті на кухні за склом — фотографія, на якій брати з Удо Лілішкізом. У кімнаті телевізор, подарований їм ведучою програми «Без табу» Ольгою Герасим’юк.
— А ось і ви на знімку, — показують мені фотографію, на якій ми з ними та німецьким тележурналістом узгоджуємо деталі зйомок сюжету.
Відчувається, що ажіотаж навколо їхніх осіб допік хлопців, як кажуть, до живого. А ви витримали б, якби після одних кореспондентів того ж дня до вас завітали ще другі та розпитували б про теж саме?! (А через день — ще й треті з тим же «привітом»). Причому якщо Удо Лілішкіз був делікатним і не наполягав на детальному вивченні сімейної ситуації Чулів, то наші колеги часто безцеремонно лізуть дітям у душі (п’є чи не п’є тато, якою була мама...). Юрко, як старший, розгублено мене допитується:
— Що маємо робити, коли знов і знов про те ж питають? Знаєте, це все нам уже так набридло!
Але разом із тим братам приємно, що людська увага має не лише моральний, а й матеріальний результат. Напередодні Нового року та Різдва на дрозднівську пошту Чулям надіслали більш як десяток посилок: зошити, ручки, мило, а цукерок то вже нарешті наїлися! До хорошого ж, як кажуть, звикають швидко, тому Сашко з легкою безцеремонністю повідомляє, що у кінці березня його день народження (виповнювалося 12 років) і він не проти нових подарунків... У школі він став своєрідною знаменитістю: на кіно знімали, по телевізору показували, газети пишуть... А тому, розказували нам дорослі, почав поводитися з ровесниками трохи зверхньо. Юрко ж (йому в червні вже буде 16) дивиться на речі реальніше: так їм завжди не буде, бо людська увага переключиться на когось іншого... І вже нині задумується над майбутнім своїм і брата. Тому благодійні «єврики», зібрані глядачами німецького телеканалу, хлопцям як манна небесна! Щоправда, гроші вони лише потримали в руках, порахували й розписалися за них, а тоді «єврики» знов помандрували зі мною у Дрозднівську сільську раду до сільського голови Лариси Павлівни Цюри, котра нині є, так би мовити, головним фінансовим розпорядником їхніх «капіталів».
Відтоді, як малі Чулі вирішили господарювати «по-дорослому», у документації сільського голови з’явилася не передбачена ніяким розписом, але, як вважає Лариса Павлівна, дуже необхідна касова книга. У ній вона записує всі надходження і витрати Чулів. Вони отримують соціальну допомогу — спочатку 241, а тепер 284 гривні на двох. Гроші невеликі, бо ж мають і вдягтися, і взутися. Тому розповідь у «Вічі» та «Дні» можуть сприймати і як щасливий квиток (популярність має, як бачимо, й позитивні сторони), і як зигзаг долі (адже все хороше, кажуть, швидко закінчується, а далі по життю хлопцям доведеться йти самим). Наразі ж про них знають, їм співчувають, їх стараються підтримати. Тому є в «касовій книзі» графи «спонсорська допомога», «поштові перекази».
— Записую всі витрати! — показує Лариса Павлівна. — Одяг, продукти — домовилася у магазині в Гончому Броді, що вони набирають товар, а потім платимо. Інколи доводиться і призупиняти апетити, адже можуть як діти витратити зайве на цукерки (хоч ми їх у цьому не надто обмежуємо!), а не на щось корисніше.
Список витрат читати дуже цікаво. Цукерки, хліб, олія, цвяхи (обгороджували ж город), ліки для коня, черевики, бурки, сало, млин, бензин (смалили кабана)... Отримавши гроші, брати розписуються. Дізнавшись про благодійну допомогу з Німеччини, Лариса Павлівна порадилася з ковельськими родичами Чулів. На спільній раді вирішили, що «єврики» буде покладено їм на ощадні книжки, вони мають зіграти роль «підйомних» у здобутті професії (як каже Лариса Павлівна, «буде за що зачепитися»). Хоча хтозна, як завтра поверне їхнє життя! Юрко планує здобути середню освіту, а на випускний бал треба буде костюм, сорочку, галстук, туфлі...
— А як ви ставитеся до думки, котру нам доводилося чути в селі: мовляв, братам просто пощастило, адже так важко, як вони, працюють багато сільських дітей. Вони живуть наразі самі, але ж є, казали нам, сім’ї, де батьки пиячать, а діти самі господарку порають, — питаю Ларису Павлівну.
— Знаєте, я цим дітям не заздрю! — каже вона. — Хай в інших батьки і випивають, але дитина йде до школи, не думаючи, що треба вдосвіта подоїти корову, погодувати свиней, попорати кобилу, як це роблять Чулі. І ще встигнути на автобус, який підвезе до школи! Інші діти не заготовляють по пояс у снігу дрова в лісі, як це робили вони, маючи 11 і 15 років. І хай інші мають удома пісний суп, але його варить мама...
Напевне, хлопці таки витягли щасливий квиток. І Карпюк посприяв тому, що б їх «не загнали» до інтернату, а, поважаючи за працьовитість, придбали за кошти районного бюджету корову. І сільський голова є для Юрка і Саші незаперечним авторитетом, дбаючи про їхнє благополуччя як добра мама. Бачить вона, що тягне старшого вже до клубу («І вони ж вже фраєра!»), печалиться, що нема ж за хлопцями такого контролю як буває у благополучних сім’ях. Добре, що вони тягнуться до праці, що не гірш за інших дорослих дають лад своєму великому господарству. Мабуть, і справді з того світу за них дуже переживає бабуся Ольга, котра разом із чоловіком, вважають у селі, виховала в онуках позитивні риси, які не дають їм тепер пропасти.
