Iсторія конкурсу проектів монумента на честь незалежності України цілком придається для Книги рекордів Гіннесса. Чотири роки тому з цього приводу було видано Указ Президента країни, а вслід за цим з’явилися відповідні рішення Міністерства культури та Київської міської адміністрації. Та чотири роки — термін, хоч і чималий, однак не рекордний. Парадоксальність ситуації у тому, що конкурс цей був і відкритим, і закритим, результати його то визнавалися незадовільними, то знову відкривалися лазівки для продовження термінів. Зали Українського дому у Києві, столичного Центрального будинку художника, київської міськадміністрації і, нарешті, відкрита експозиція на майдані Незалежності — ось «етапи великого шляху», який, однак, виявився тупиковим. І укотре приймається рішення — провести, починаючи з 21 серпня, останній і вирішальний бій за право перемогти у конкурсному марафоні, де учасники чомусь долають різні дистанції.
Дивно, але для того, щоб подати проекти для чергового заключного етапу конкурсу, учасники мали у своєму розпорядженні лічені тижні. Зробити що-небудь путнє за цей час було нереально. Залишалися два варіанти: або ігнорувати попереднє рішення журі, яке визнало, що жоден з поданих раніше проектів не заслуговує бути реалізованим, або виставити на суд те, що у цьому конкурсі на всіх його етапах не брало участі, а було виконаним давно і просто через обставини і з чисто професійних якостей виявилося доречним.
Публіці, яка зібралася 21 серпня у залах Центрального будинку художника, довелось би подивуватися: переважна більшість проектів бачена-перебачена на попередніх етапах відкритого і закритого конкурсів, а цифрові коди, під якими цього разу було виставлено проекти, навряд чи могли ввести в оману. Проте подиву не було. Річ у тім, що присутніх на відкритті конкурсу можна було майже безпомилково поділити на чотири групи: чиновники високого і середнього рангу, пов’язані з культурою вивертами долі або професійною приналежністю, журналісти, автори проектів і «групи підтримки», які співчували їм. Та й хто ж іще цього спекотного ранку, коли вже об 11.00 температура сягнула за тридцять за Цельсієм, а афіш про цю подію не було не те щоб на рекламних щитах, а й навіть біля входу до Будинку художника, просто так міг опинитися у задушливих залах?!
Отже, навіть побіжний огляд представлених проектів особливого оптимізму не викликав: здебільшого це були роботи, які раніше не дозволяли журі зробити остаточний вибір. За декілька хвилин до початку офіційної церемонії відкриття виставки київський міський голова зі свитою і надмірно метушливими фотокореспондентами обійшов зали, талановито зображаючи непідробний інтерес до того, що він місяців зо три тому мав можливість споглядати у приміщенні своєї ж адміністрації. Потім пан Омельченко повернувся до початкової точки експозиції, де завбачливо було встановлено мікрофони (які, щоправда, працювали на динаміки, встановлені лише в інших залах) на фоні офіційного хіта виставки. Природно, цьому претендентові на перемогу № 1 самою долею було вготовано частіше за інших потрапляти в об’єктиви теле- і фотокамер, а журі, хоч би воно було найнезалежнішим і найпринциповішим у світовій історії, мимовільно мало сприймати грядущу перемогу як щось неминуче, чому, як, скажімо, настанню зимової холоднечі, супротивитися марно.
Цікаво, але два істотних елементи цього проекту, як би це м’якше висловитися, навіяні монументам іншої європейської столиці — Будапешта. Юна діва, що символізує Україну, піднесла високо над головою пальмову гілку — зовсім так само, як у монументі Звільнення роботи Жігмонда Кішфалуди-Штробля на будапештській горі Геллерг. А колонаду по обидва боки від фігури скопійовано з іншого монументального комплексу угорської столиці — пам’ятника Тисячоліттю Угорщини. Незграбне це запозичення, як неважко здогадатися, аж ніяк не додає пластики й гармонії «київському прототипу».
Загалом же практично всі проекти легко групуються на дві частини: перша (найчисленніша) вимагає грунтовних, а іноді й радикальних архітектурних змін майдану Незалежності, друга обмежується власне монументом. Перша група, цілком зрозуміло, неминуче пов’язана з великими матеріальними (та й часовими) витратами. Видно, це і змусило міського голову у своєму виступі не раз і не двічі з одного боку слізно, а з іншого імперативно переконувати журі якомога швидше винести свій вердикт, щоб міська рада змогла вже у середині вересня передбачити чималі кошти у бюджеті майбутнього року. З цієї і не лише з цієї точки зору мені більше до вподоби один-єдиний проект, який відразу ж привернув мою увагу. Власне, інакше бути й не могло: ця скульптура знайома мені понад два десятки років. Певна річ, я знаю прізвище її автора, але умовність закритого конкурсу не дозволяє назвати це прізвище, хоч, повторюся, всі ці цифрові коди біля кожного проекту — секрети Полішинеля. Скульптуру створено ще 1977 року саме як символ України, і цим вона вигідно відрізняється від усіх інших, що беруть участь у конкурсі, багато які — незалежно від художніх достоїнств не тягнуть бiльше нiж на станкову пластику. Так от, фігура ця відкривала український павільйон на Всесвітній виставці в Лос- Анджелесі, а потім протягом багатьох років подорожувала різними країнами й містами, представляючи Україну, наприклад, у Москві, Загребі, Люксембурзі, а тепер, як вказано в короткій пояснювальній записці до проекту, знаходиться у фондах Експоцентру України (колишньої Виставки досягнень народного господарства). Важко не погодитися з аргументами пояснювальної записки, яка характеризує цей проект як маловитратний. «Гармонійність і лаконізм композиції, — говориться у записці, — неперевантаженість зайвими скульптурними й архітектурними деталями робить пропонований проект непідвладним скороминущій моді і, отже, він отримає визнання і у майбутньому». Практично готова бронзова скульптура (висота 6,5 метра), гранітна колона висотою до 20 метрів і мінімум архітектурно-планувальних змін на площі, сприйняття скульптури як символу України, перевірене багато разів на різних паралелях і меридіанах, — чого ще можна бажати, особливо у нинішній майже патовій ситуації?! Проте в епоху бенкету під час чуми ощадливість і художня цінність не розглядаються як достоїнства, принаймні підрядчиками, яким подавай гігантські об’єми робіт і помпезність...
Та хоч би який монумент не спорудили на майдані Незалежності, цим, судячи з усього, справа не обмежиться. Пан Омельченко всіляко заспокоював тих, чиї проекти не звалять наповал членiв журі (до речі, склад його тримається у таємниці начебто для того, щоб виключити тиск зі сторони, хоч, зрозуміло, тиснути можуть якраз ті, хто формував журі). Міський голова сказав, що інші представлені проекти (тобто всі, крім одного щасливця) можуть бути реалізовані в інших населених пунктах України, обласних центрах, містах і навіть селах, а також в інших місцях столиці України. Від такої перспективи просто дух захоплює, ленінському плану монументальної пропаганди тут просто робити нічого. Високі посадові особи, що були присутніми при цьому, мовчали, а мовчання, як відомо, — знак згоди.
Проте можна було б вчинити інакше. Передусім тепер, коли чотири роки конкурсу пішли, що називається, прахом, треба чесно визнати це, не гарячкувати і не прагнути будь-якою ціною спорудити монумент до десятої річниці незалежності України. Незалежність-бо надовго і, сподіваюся, назавжди, що ж нині метушитися по-радянському, щоб отримати черговий «датський» монумент?
Крім усього іншого, вибір місця для монумента не можна назвати вдалим. Ну, що з того, що колишню Думську площу, колишню Радянську площу, колишню площу Калініна, колишню площу Жовтневої революції тепер нарекли майданом Незалежності? Місце-то загалом гибле, недарма півтора століття тому його називали Козячим болотом. За радянських часів тут був пам’ятник Карлу Марксу і монумент Жовтневої революції. Де вони нині? На площі, біля головпошти віднедавна стоїть Михайло Архангел. Може, досить — для однієї площі? Чи Михайла також, того... Ще одна обставина підкріплює прямо-таки містичну непридатність цього місця для монумента Незалежності. Будь скульптори й архітектори хоч якими мудрагелями, їм все одно нікуди не подітися від співвіднесення монумента з домінуючим над довколишнім простором готелем «Москва» — спорудою з незавидною долею, спроектованою як провінційна копія московських висотних будівель, але в ході зведення обрізаною по висоті, позбавленою встановленого шпиля, від чого було втрачено задумані пропорції. Компонувати у цьому просторі монумент без втрат для останнього немає геть ніякої можливості, і це напевно відчули бідолахи-автори проектів на всіх етапах нещасливого конкурсу. Київ, багаті можливості рельєфу якого так і не змогли вкрай зіпсувати архітектори останніх поколінь, дає широкі можливості для вибору інших варіантів розміщення монумента.
І останнє. Раз ми сьогодні не маємо у своєму розпорядженні інтелектуально повноцінної школи творців та архітекторів, чи не краще було б підключити зарубіжних авторів до участі у конкурсі? Гляди, щось путнє і вийшло б. Практика країн, набагато благополучніших у цьому плані, рясніє прикладами, коли різного роду архітектурні й монументальні конкурси вигравали іноземці. А в результаті у виграші виявлялися мешканці цих країн. Чи все ще — «у советских собственная гордость»?!
