Ця відома американська писанкарка — українського походження, майстриня з художнього розпису кераміки, член Спілки народних майстрів України. Софії Зєлик народилася в Нью-Йорку, вищу освіту з історії мистецтва здобула в Нью-Йоркському університеті. Твори мисткині експонувалися на виставках у різних країнах світу. ВОНА проводить майстер-класи з писанкарства в Українському музеї Нью-Йорка, Центрі української культури в Гантері (штат Нью-Йорк), Українському інституті Америки та інших. Софія Зєлик — автор книжки «Пише писанки бабуня, пише мама, пишу я» (Київ, 1992), працює в Нью-Йорку. Докотилася українська писанка й до Манхетена, на Першу авеню, до господи майстрині й теоретика мистецтва Софійки Зєлик.
— У шість років я написала з мамою першу спільну писанку, — згадує Софія Зєлик. — Мама читала коротенькі казочки (написані та ілюстровані Е. Козаком) про хлопчика «Чап Чалапа». В одному оповіданні Чап Чалап писав свою писанку зірочками, лінійками та крапками... З роками виростала, пишучи писанки. Я не вибрала писанкарство своєю професією — писанкарство вибрало мене.
— Які улюблені ваші писанкові мотиви, орнаменти?
— Дуже люблю рослинні мотиви та безконечники, котрі я називаю «круцьки». Також розмальовую кераміку. Не знаю, що мені більше подобається — писання писанок чи розпис кераміки. Наприклад, рослинні полтавські мотиви на гусячих і страусячих яєчках, гуцульські сценки, пастушки, музиканти на гусячих яєчках.
— Чи писанці пасує постмодерний візерунок?
— Думаю, якщо люди будуть комбінувати орнаменти й намагатися будь-що їх модернізувати, то наступні покоління забудуть, як ті правдиві писанки виглядали. Я бачила в Америці й Статую свободи на яйці, й «Мерседеси», й Мерилін Монро — дуже гарні роботи. Напевне, це також мистецтво, але воно не писанкарство! Бо писанка — це насамперед символіка, базована на більш як тисячолітній традиції.
— Як сприймають писанки ваші американські друзі?
— Я показую техніку творення писанок та маю доповіді про символіку, історію в різних американських музеях, церквах, школах, організаціях. Часто до мене підходять люди зі сльозами на очах і дякують, що я їм нагадала їхніх прабабцю чи діда або прадіда, котрі ще в дитинстві писали або говорили їм про писанки. Вони вже не спілкуються українською мовою й мають американські прізвища, але ще пам’ятають і дуже пишаються своєю національною спадщиною... Сьогодні я маю більше замовлень від американців, ніж від українців. А є категорія людей, яка шукає своє коріння. Якось приходить до мене чоловік на ім’я Джонсон, каже: дізнався, що його бабця приїхала з такого й такого села, неподалік Борщева (Тернопільщина), й хоче мати писанку саме з того регіону... Вже навіть села того немає, а генетична пам’ять залишається.
— Ви були першою американкою, писанкарство якої показали в Україні. Тоді вперше приїхали до нас. Пригадайте свої враження?
— Це було 1992-го. В Каневі, в Музеї Тараса Шевченка, відбулася моя виставка. На відкритті була присутня театральна група Лідії Крушельницької, яка приїхала на гастролі з Нью-Йорка, й 200 гостей з усієї України. Було дещо дивно, що з усіх тих гостей лише кілька чули про писанку й раніше, решта ж — бачили її вперше... Особисто для мене то було більше, ніж виставка авторки-американки... Мої батьки привезли традицію писанкарства до Америки з України, зберегли її, примножили, а мені випала честь і місія спричинитися до того, щоб відвезти її на Батьківщину — туди, звідки вона походить. Радію, що за останні 20 років відбувся великий розвиток і розквіт писанкарства...
У Карпатах є така легенда. Люди вірили, що мусять писати писанки, аби світ продовжувався. Бо далеко в горах сидить страшний змій, прикутий ланцюгами до скелі. Щороку він посилає в світ своїх «агентів», щоб вони перевірили, чи люди пишуть писанки. Якщо люди писали, то вони поверталися й ланцюги закручували ще дужче. А якщо ні, то змій із радості починав розковуватися. З часом ті ланцюги впали б, змій вивільнився і знищив би світ. І нас уже не було б на цій землі. Тому я завжди прошу Бога, щоби люди не переставали писати писанки...