...Так у нашому народі назвали святого Миколая (260-345 роки), архієпископа малоазійського міста Міри, захисника людей від різних бід і напастей, рятівника тих, хто мандрує сушею і морем, покровителя дітей і звірів, сільського господарства та мореплавців.
Святий Миколай жив задовго до прийняття християнства нашими пращурами, у той час, коли Римські імператори все ще переслідували послідовників вчення Ісуса Христа. За правління імператора Діоклетіана св. Миколая було кинуто у в’язницю, де він невтомно втішав і укріпляв ув’язнених разом з ним християн. Історикам відомо також, що малоазійський єпископ Миколай був одним із 318 «богоносних отців» Першого Вселенського (Нікейського) собору, скликаного імператором Костянтином Великим, і брав участь у формулюванні загально християнського «Символу віри» («Вірую»).
Народився св. Миколай у християнській сім’ї і зразу після народження почав демонструвати здивованим людям чудеса благочестя. «Житія святих» описують, що таїнство хрещення новонароджена дитина прийняла стоячки, а по середах і п’ятницях (дні посту) молоко матері споживала тільки один раз на день. Життя св. Миколая, його звички відзначала надзвичайна скромність і невибагливість; він був повністю байдужим до матеріальної сторони людського буття, до багатства, комфорту і не знав, що це таке — накопичувати, а тим більш цінувати побутові речі.
Значну частину свого життя св. Микола був єпископом в Малій Азії і так прославився добротою і благодійництвом, що в дні його пам’яті й сьогодні прийнято збирати пожертви для допомоги дітям. Єпископ ніколи не проходив вулицями міста, щоб не поговорити лагідно з дітьми, яких зустрічав, не обдарувати їх чим-небудь. І був у відчаї, коли в його кишенях було пусто. Благочестиві легенди розповідають таку історію. Одного холодного вечора св. Миколай побачив хлопчика, майже голого, що спав, зіщулившись, на землі під маслиною. Постоявши над малим, помолившись за нього, старий єпископ зняв із плечей свій єдиний плащ, старанно укутав ним лежачого і пішов собі далі вулицями старовинного міста Міри Лікійські.
Причини, з яких різні народи особливо вшановують того чи іншого святого, не завжди просто встановити. Те саме стосується надзвичайної поваги і довіри українського суспільства до св. Миколая. Між тим відомо, що більш як за сто років до Хрещення Київської Руси в Києві вже стояла церква Св. Миколи, а в ХI столітті тут було засновано Святомиколаївський монастир. І сьогодні, після всіх шквалів війн та атеїзму, маємо в столиці кілька храмів св. Миколи, які належать різним християнським конфесіям — православним, католикам, греко-католикам.
У старовину св. Миколая вельми шанувало українське село — люди бучно святкували миколаївські свята, називали синів його йменням, обов’язково мали у червоному куті ікону святого. Особливе ставлення до св. Миколая було колись у сільських дітей, які не були знайомі з такими особами, як Дід Мороз чи Санта Клаус. Цю роль у західноукраїнських селах грав саме св. Миколай, і діти з нетерпінням чекали його свята. У святковий вечір хтось із дорослих, найчастіше дідусь, перевдягався в клуні у Доброго Миколая і заходив до хати із заздалегідь приготованим лантухом подарунків. Це була дуже велика подія, адже в сільських сім’ях не було, як правило, прийнято вельми витрачатися на дітей, тим більше — на іграшки. Коли св. Миколай вручав подарунки, він звичайно згадував все те гарне, що зробила дитина; хоча, зрештою, вибачав усім їхні провини, обдаровуючи слухняних і неслухів. Ось один із віршів, які при цьому декламувалися («Дідух», Василь Скуратівський):
«Ой голубко, моя крале,
Слухай маму все свою —
То не тільки книжку й лялю,
А й цукерок піднесу!»
Із плином часу такі святкові дійства перетворилися на маленькі вистави, які почали писати для дітей також письменники. Одну невелику п’єсу «Суд святого Миколая» написав Іван Франко. Там чудотворець Миколай зокрема говорить:
«Любіться всі разом, бо кругом злі люде, —
Коли серед своїх любові не буде,
То чужі нас, певно, не будуть любити.
З ваших сварок скористають,
Щоб вас всіх загубити.»
День св. Миколая мав для дітей особливе значення ще й через те, що у православному святковому календарі вельми мало акцентів зроблено на специфічно дитячих святах. Звичайно, діти ходили до храму, а також колядували й щедрували, але найчастіше — за спинами дорослих. Тому так полюбляли вони св. Миколая.
