Раптових кумирів забути важко. Особливо якщо вони красиві, чарівні, молоді, легкі на підйом, везучі — учора ще ми не знали, не гадали, яке щастя нас чекає, а сьогодні вже невідомо звідки на нашому споживчому горизонті спалахує нова зірка.
Так трапилося і з французькою фотомоделлю Одрі Тоту — лише три роки тому її вибрав для свого нового проекту колишній французький кіноекспериментатор Жан Жене — а нині Тоту й оката інфантильна героїня фільму «Амелі» невіддільні один від одного. Та картина стала міжнародною сенсацією, а в очах масового, насамперед американського, глядача Тоту перетворилася на щось на зразок ідеального втілення французької красуні — так, як за океаном цю красу взагалі собі уявляють.
Схоже, що й цього разу в новому фільмі «Довгі заручини» Жене вирішив піти второваним шляхом і знову показати неєвропейському глядачеві таку собі експортну Францію — з тією ж Амелі як її символом, тільки цього разу в героїні Тоту не менш стандартне ім’я — Мадлен.
Дія роману Себастьєна Жапрізо, взятого за основу, відбувається переважно в часи Першої світової й через кілька років після її завершення. Мадлен- Тоту шукає свого коханого Манека (Гаспар Улльє), що зник серед вогню та жаху тієї чотирирічної м’ясорубки. На жахи, до речі, Жене не скупиться. Фільм переповнений сценами смертей, поранень, іншого насильства, як військового, так і «мирного» в найбільш різноманітних формах. Глядачеві щосили доводять, що війна — це дуже погано. Але, оскільки фільм сам собою вже цілком голлівудський, бо зроблений на найбільш мейнстримній студії «Ворнер бразерс», то лякати лякають, але не дуже. Комфорт аудиторії все ж таки важливий. Тому й вибухи якісні, але, в той же час, постійно хочеться віддати хвалу студійним піротехнікам, крові багато, але чомусь не полишає відчуття, що хороша, ой хороша червона фарба у ворнерівських засіках. І кулі свистять степом, і бруд брудний, а вогонь — вогненний, але в усьому вчувається постановочна умовність, глядачеві начебто поволі постійно нагадують, що все це — несправжнє. Але раз несправжнє — навіщо ж тоді братися за такі серйозні сумні сюжети, адже це ж не комедія, але драма, історія, повна випробувань і переживань?
Власне, основні переживання повинні припасти на долю головної героїні. Але тут знову виникає та ж проблема, що і в «Амелі». Тоту, звичайно, дуже мила, втілення чарівності, дуже пізнаваний зворушливий типаж. Але кращою актрисою вона від цього не стає. Вона може грати пустунку, а може — глибоко закохану стражденницю, яка, до того ж перехворіла поліомієлітом, але залишиться все такою же милою та чарівною — й більш ніким. І «Довгі заручини» це, на жаль, підтверджують. До сильних почуттів тут дуже далеко. Проте, здається, Жене і не дуже сподівався, що картина дотягне до рівня глибокої драми, або навіть любовної історії. Тому у нього вийшов, скоріше... детектив. Бо значну частину сюжету фільму посідає вельми заплутане, багатоходове й багатолюдне розслідування, яке ведуть Мадлен і найнятий нею детектив, — шукають нещасного Манека.
Таким чином, протягом двох годин екранного часу на глядача обрушуються відразу (анти)військова драма, лав-сторі, детектив і навіть деякі ознаки комедії. Зверху все покроплене горезвісною європейською стильністю — в легкій для прокату формі, природно. Таку стильність повинні означати, очевидно, переходи до біхромного зображення, тоноване під поруділі від часу фотографії початку ХХ сторіччя, також барвиста насиченість кожного кадру і вже згадана французька типовість облич; і обличчя, і пейзажі неначе змальовані — із шкільною ретельністю — з полотен постімпресіоністів. Іншими словами, Жене знову вдається до ходу, що вже приніс йому успіх із «Амелі»: продати типово масовий, стандартний продукт, огорнувши його флером помірної європейськості.
Але цього разу — не спрацьовує. Немає тієї легкості, що рятувала «Амелі». Надто очевидна невиразність сюжетної композиції, дуже незмінна Тоту, дуже картинні емоції, важкуваті жарти. І тому — дуже все це довге. Довге й одноманітне. Дуже «Довгі заручини».
Проте, можливо, що саме цей фільм таки принесе Жене й Тоту бажані номінації на «Оскар» й остаточно зробить їх своїми в голлівудському істеблішменті — непогана нагорода навіть за нудне кіно.
