Федерація футболу України відзначає своє двадцятиріччя. Двадцятиріччя футболу незалежної України. Але не українського футболу. Тому що український футбол має довгу та славну історію, без якої останні двадцять років були б неможливими. Тож розпочати слід із самих витоків. Із початку двадцятого століття, коли в Україні почали грати у футбол.
Нова гра у м’яч прийшла до наших країв так само, як і до інших, — по морю. Усюди, де на рубежі минулого та позаминулого століть зупинялись кораблі із Великобританії, вони залишали по собі не лише привезені товари, а й гру, в яку захоплено грали матроси в години відпочинку. Тож футбол прийшов до нас із Одеси. Можуть заперечити — у Львові у футбол грали раніше! Але ж і до Львова нова гра теж прийшла з моря. Лише — із Балтійського.
Хтозна, як би розвивався український футбол, якби не Перша світова війна та її наслідки. СРСР, до якого входила в наступні сімдесят три роки Україна, будував свій спорт відмінним від іншого світу способом. Вибирати не доводилося. Тож український футбол став частиною радянського футболу, де й сформувалися наші футбольні традиції, які існують і донині.
Тепер усім відомо, що українцям у двадцяті, а тим більше — у тридцяті та сорокові роки минулого століття було не до футболу. Тому в ті часи головну роль у становленні українських «показових команд майстрів» відігравали фахівці з інших регіонів Союзу. Саме їм має завдячувати своїми першими успіхами головна команди України радянських часів — київське «Динамо». Російські тренери Олег Ошенков, Леонід Соловйов, Віктор Маслов, Олександр Севідов привели киян до перших успіхів, виховали перші покоління українських футболістів найвищого рівня. Тому забувати про це та вдавати, що Москва лише заважала розвиткові нашого футболу, було б, щонайменше, некоректно. Так, бувало, що успіхи українців дратували союзних чиновників. Та це не заважало розквітнути талантові великого тренера Валерія Лобановського, а, навпаки, загартовувало тренера та його команду.
Напередодні утворення незалежної України наш футбол був не просто невід’ємною частиною союзного футболу. Він був його основою. У останні чверть століття існування СРСР його футбольною столицею була не Москва, а Київ. Саме українські тренери та футболісти становили більшість у футбольних командах, які досягли останніх всесоюзних успіхів на міжнародній арені. 1986 року київське «Динамо» виграло Кубок кубків УЄФА, а ще за два роки збірні СРСР на чолі із киянами Анатолієм Бишовцем та Валерієм Лобановським здобули олімпійське «золото» та європейське «срібло».
Наприкінці вісімдесятих років минулого століття в СРСР розвалювалося все, у тому числі й футбол. Тож коли у грудні 1991 року незалежність України стала історичним фактом, від нашої футбольної могутності 1988 року не залишилось майже нічого. Найкращі футболісти та тренери вирушили в пошуках кращої долі за кордон, а перспективи футбольного чемпіонату України не налаштовували на оптимізм. Та ще й із членством у ФІФА та УЄФА ми запізнились, тож національна збірна України могла взяти участь у офіційних міжнародних змаганнях лише восени 1994-го...
У цей непростий час Федерацію футболу України очолив легендарний воротар київського «Динамо» шістдесятих років Віктор Банников. Саме Банников і його команда пройшли із українським футболом перші найскладніші та найдраматичніші роки. Тоді лише відчайдушні оптимісти наважувались вірити у те, що українські футбольні команди зможуть знову, як у союзні часи, ввійти до числа провідних у Європі та світі. Ніхто тоді не знав, чи довгим буде цей шлях і чи існує він взагалі.
Вирішальним стало повернення в Україну видатного тренера Валерія Лобановського. Він поїхав звідси ще в часи СРСР і повернувся після семи років роботи за кордоном у зовсім нову країну. Повернувшись, він змусив молодих українських футболістів повірити у свої сили. Це було, як ми тепер розуміємо, головним. Лобановський не встиг здобути із «Динамо» та збірною України міжнародних трофеїв. Цю справу мають продовжити його наступники.
Якщо міряти стандартами великих футбольних держав, успіхи українського футболу за двадцять років є більш ніж скромними. Вихід національної збірної України до числа восьми кращих на Кубку світу 2006 року є поки що нашим найвищим досягненням. Але жодна інша країна колишнього СРСР не здобула й цього! Навіть Росія, яка вважає себе спадкоємицею СРСР, і не лише у футболі.
Українці випередили своїх колишніх співвітчизників і в іншому — першими здобувши право провести фінальний турнір Євро-2012 і проклавши своїм прикладом шлях для Росії, яка проведе світовий фінал у 2018-му. Саме Євро-2012 є сьогодні пріоритетом не лише для футболістів, а й для всієї нашої країни. Ця унікальна для нас подія має вивести Україну на новий рівень світового визнання — й не лише у футболі. Упевнений, що це тільки початок справжнього підйому українського футболу.
І сьогодні, вітаючи із двадцятиріччям Федерацію футболу України та її нинішнього президента Григорія Суркіса, без великої роботи якого успіхи останніх десяти років були б неможливими, хочеться побажати нашому футболу вписати ще не одну яскраву сторінку в історію світового футболу. До імен Валерія Лобановського, Олега Блохіна, Андрія Шевченка, яких знає увесь світ, обов’язково додадуться нові імена українських футболістів та тренерів. А наша національна футбольна команда обов’язково буде боротися за найвищі світові та європейські титули!
