Київський аудіолейбл «Partija records», відомий своїм умінням чарівно збивати звукові коктейлі, миттєво зорієнтувався в ситуації, якщо не враховувати всепогідного «Ундервуду», то саме весняно- літнім був привезений фірмою московський проект «Dzuma». Керівник групи, Володимир «Джума» Джумков, — великий витівник, який володіє, судячи з усього, крім музичного, ще й певним режисерським талантом. Альбом «Дрімбокс» вибудуваний майже ідеально, в ньому немає жодного «зависаючого», порожнього місця, ритмічного збою, який примусив би глядача занудьгувати. Основні п’єси розділено сорокасекундними інтерлюдіями, що нагадують здебільшого уривки з раритетних, ніким ще не бачених фільмів. Взагалі, всій музиці «Dzuma» властива певна кінематографічність. Але це кіно особливого роду, кіно романтиків і запаморочливих пейзажів. Джумі важливо не просто склепати свій мелодійний «лаунж» — коктейль, але й втягнути слухача до невеликої пригоди, що триває якраз стільки, скільки звучить чергова тема. Такі і хіт групи — «Музика для фунікулерів», і витончене біляджазове «Лист із Токіо», і витримане в дискоритмах 70-х «Ліфтпорно». Проте такий перелік може охопити весь альбом, бо, повторюся, слабких місць у ньому практично немає. Для дебюту «Дрімбокс» — рідкісний успіх.
А починав Джума зi збірникiв стилю easy listening «Легка зима (весна, літо, осінь)». Вдало вигадана серія несе двоїсту функцію — з одного боку, дозволяє постійно модифікувати й розвивати стиль, з іншого — виводити в світ перспективних новачків. Давно вже переступили рамки сезонного музикування культові «Нетслов» і «Ніж для фрау Мюллер», нині надійшла черга Джуми, а скоро, якщо все складеться вдало, зможемо почути перший диск найцікавішого проекту з Запоріжжя «Фотомото». Проте в «партійному» релізі «Легка весна-2» відомих імен вистачає. Насамперед, це — класики легкої музики, Ансамбль електромузичних інструментів В. Мещеріна. Свого часу сильно недооцінений, він озвучував заставки радянського ТБ протягом багатьох років, а нині ансамбль переживає другу молодість — шкода, що він вже не існує як такий. Адепти лаунжу дошукуються в архівах, витягуючи звідти найкрасивіші інструментальні композиції Мещеріна. «Легку весну-2» обрамовують дві такі речі, одна краща за іншу — «Фарфорова статуетка» і «Лютня». Вони задають тон всьому дискові. Збірник, ще більше аніж попередня «Легка зима-2», має джазовий ухил. Це стосується особливо «Весни на вулиці Карла Юхана» — їх «Я нікуди не поспішаю» прославляє радощі байдикування саме в такому ключі. «Ніжне це» зі своїм «Назустріч сонцю» — це вже практично традиційний джаз, без префіксів «ейсід». «Мануелі добре...» (у виконанні досі невідомих «Бігуді») — злегка еротичний джаз, «пейзаж» Ноткіна — джаз електронний... Ні, звичайно, є й інші композиції, на зразок «Пам’яті героїв космосу» Ігоря Вдовіна — іронічного парафразу музики до героїчних фільмів про ковбоїв та астронавтів. Але тенденції це не порушує. Якщо так справа піде далі, то скоро на дискотеках заревуть саксофони, в нічних клубах загримлять біг- бенди, а нечисленні стиляги, які вижили, дочекаються нарешті всенародного визнання...
Було б, звичайно, величезною несправедливістю не додати до цього ароматного саду певної кількості дисонансів, які тішать слух. У сьогоднішній Казці благородна роль порушників спокою дісталася оригінальній групі iз Західної України «Перкалаба». Можу запевнити читачів, що, коли все складеться вдало, про цих хлопців скоро заговорять усі. Вони вже встигли виступити в Києві в березні цього року в підвалі на Костельній, і цей концерт привів слухачів до стану, близького до ейфорії. Стрибали й кричали від захоплення і старий, і молодий, і жовчний критик, і рядовий меломан. «Перкалаба» — це щось таке ж юне, як і неприборкане. Вони зварюють рок-н-ролл, регей і справжні гуцульські наспіви в абсолютно вибухонебезпечну суміш. Грають настільки запально, що й мертвого піднімуть. Хвацький темперамент урівноважується суто слов’янським смутком, «запили» на електрогітарі — дзвоном цимбалів і ревом тромбона. Вся ця привабливість є і на їхньому демонстраційному записі — альбомом це навіть якось язик не повертається назвати, дуже вже самопально виглядає (але, при цьому, цілком професійно звучить). Їй-богу, слухаючи таких козирних хлопців, починаєш вірити, що в нас ще все попереду. Головне, щоб «Перкалаба» пару класних альбомів випустила — і все гаразд!
Мабуть, вийшло ще багато й іншого, хорошого, в інших місцях. Але нам приємно тут і зараз, бо маємо Джуму, «Перкалабу» та «Легку весну».
