Володимир Іванович Немирович-Данченко зауважив, що «половина актора», левова частка його виразних засобів — це голос.
Найкраще підтвердження подібної тези — творча біографія народного артиста України Віталія Григоровича Розстального, провідного майстра Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Його сценічне життя після закінчення Київського інституту мистецтв імені І. Карпенка-Карого 1962 року розділене між Львовом і Києвом. Він однаково любить ці міста. І все ж, з нашого погляду, після переїзду до Києва Віталій Григорович отримав істотну перевагу завдяки регулярній співпраці зі столичним радіо. Актор з дивним, як зараз сказали б, ексклюзивним голосом отримав багатомільйонну аудиторію слухачів. Від них у нього багато листів із вдячністю за спілкування, за таку яскраву й органічну українську мову, за ноти щирості, душевної теплоти, які в його бархатисто-баритональному тембрі діють як психотерапевтичний, заспокійливий засіб. Але в якому постійно вібрують вольові, мужні, життєстверджувальні тони.
— Ваш голос патріотичний! — з повним правом могли б написати йому радіошанувальники. Парадоксально? Ні, аніскільки, адже в мовному, мелодійному потоці, інтонаціях — відлуння національного характеру.
Усі ми пам’ятаємо, під якою загрозою тривалий час була українська мова, яких втрат вона зазнала. Це проявилося на початку 90-х років, коли активізувалося національне життя України й життя рідної мови. Тоді багато людей уперше заговорили українською. Але як? Часто було страшно ввімкнути радіо й телеекран...
Ось у цьому звуковому океані, на поверхні якого було так багато сміття незнання та невміння, наче маяк освітлював людям шлях до досконалості культура української мови й незвичайна акторська майстерність Віталія Розстального. Його однаково радісно слухати як у спектаклях, так і в літературних радіопередачах, яким він віддав багато років життя. Артист знайшов кафедру, гідну його природного обдарування та виучки, слухачі — чудового друга й педагога, а новий час — справжнього повпреда української душі.
Якось під час гастролей франківців у Мюнхені радіо «Свобода» записало Віталія Григоровича — він читав поему Ліни Костенко «Берестечко». Голос артиста почув у Ватикані отець Софрон, який веде там щотижневі радіопроповіді і знає ціну радіомайстерності. Він запросив на два тижні до Рима Віталія Розстального та Якова Сиротенка для озвучення фільму про Ісуса Христа й допоміг артистам потрапити на щотижневу аудієнцію прочан з Папою Римським у Палаці урочистостей Ватикана. Незабутній час!..
Можливості впливу на слухачів голосу, що звучить по радіо, безмірні, вважає Віталій Григорович. Про це свідчить його практика. Тому закономірним є висунення цього чудового артиста та творчого колективу радіожурналу «Слово» на здобуття Шевченківської премії. Скільки радості дають вони людям!
