— Я люблю експериментувати, — зізнається Неллі ІСУПОВА. — Наш рід — із козаків, і в творчості я люблю свободу. В Одеському училищі ім. Грекова ми вивчали кераміку, після його закінчення за призначенням працювала на Васильківському заводі, де почала освоювати майоліку. Створювала зразки для накладу і одночасно вступила до Спілки художників, але оскільки моя творчість була обмежена традиційною керамікою, то пішла із заводу. На той час я дуже захопилася відомим майстром декоративного мистецтва Олександром Міловзоровим, який їздив до Прибалтики і привіз звідти нові для нас ідеї сучасної кераміки. Композиції робилися не на гончарному крузі, а з пласта. Розкачуєш масу, як тісто, і створюєш потрібну тобі форму. В ті часи в Будинку творчості в Юрмалі збиралися кращі керамісти з усього колишнього СРСР. На два місяці нам давали окремі майстерні, а потім приїжджала спеціальна комісія, яка відбирала кращі роботи на міжнародну виставку в Італії (м. Фаєнца). До речі, перші прибалтійські роботи досі стоять на поличці в моїй майстерні. Це композиції у вигляді стилізованих людських фігурок, розписані кількома кольорами, — тоді я використовувала лише чорний, білий, червоний кольори та охру.
Наше об’єднання художників підготувало виставку, яку вже другого дня заборонили. Тодішні чиновники сказали, що «подібне мистецтво порушує всі традиції», і ми вирішили на основі нашої групи створити творче об’єднання. Це була маленька група, незалежна й альтернативна. До речі, Спілка художників створювала комісії для затвердження певних робіт, а ми хотіли творити самостійно, щоб разом працювати й виставлятися, незалежно від начальства. За радянської влади ми взагалі не мали права нічого продавати! Тобто створювали роботи задля задоволення — це чиста творчість, можливо, тому й виходили такі красиві, радісні речі. Гроші ми заробляли лише на монументальних замовленнях. У приміщенні на Андріївському узвозі працювали (поставили печі для випалювання, верстати для гобеленів), а в сусідній кімнаті проводили виставки і творчі вечори. У нас з’явився свій друк і свій рахунок у банку. До нас почали заходити перші іноземці, а наше об’єднання перетворилося на галерею «Триптих».
Поступово я відкрила свій стиль. Одного разу мій син поглянув на роботи і сказав: «Це згусток енергії. Тобі не личить чорно-білий аскетизм — краще знову повернутися до майоліки і зробити її сучасною». І я спробувала творити інші роботи, поступово виробився власний стиль. Ця кераміка побувала і в «Триптиху», і на виставці «Київські художники» в місті Мілюз у Франції, в залі ЮНЕСКО в Парижі, на багатьох інших виставках. Мене часто запитують: що впливає на мою творчість, як виникає ідея тієї чи іншої роботи? І я відповідаю: дуже багато що — і мій внутрішній стан, і те, що я бачу навколо. Це можуть бути журнали моди чи дизайну інтер’єру, де мене зацікавили які-небудь фрагменти або деталі. А буває так, що теми самі знаходять мене: наприклад, була виставка до 100-річчя Марії Приймаченко, і я створила кераміку, розглядаючи книжку з фоторепродукціями її картин. Зараз у Музеї декоративного мистецтва в Києво-Печерській лаврі проходить гуртова Різдвяна виставка («День» № 7, 19 січня 2012 року), в якій мені запропонували взяти участь, і я охоче погодилася. Там експонується і моя кераміка з фондів музею, а ще я додала нові роботи — своїх «Ангелів».
