Він має три версії. Перша з них — аудіо CD «Le forze del destino» project — проект «Сили долі». Його творці дуже точно визначають жанр свого «дітища»: сучасна авторська музична інтерпретація класичних творів (Верді, Бойто, Пуччiні, Сен-Санса, Белліні, Каталані) з використанням новітніх звукових технологій у поєднанні з вишуканим оперним вокалом. Другий варіант втілення задуму — кліп на один із треків цього аудіодиска, знятий на студії ім. О. Довженка (режисер Євген Тимохін). I, нарешті, музична вистава «Le forze del destino» — «Сили долі», якій автори проекту також дають чітку дефініцію: «поєднання сучасної хореографії, режисури та видовищної сценографії з музичною частиною».
Хочеться відзначити не лише оригінальність, а й професійну якість роботи. Це — розраховане на широку публіку популярне, але не позбавлене елегантності та смаку видовище, безперечними достоїнствами якого є компактність (його тривалість — одна година), динамічність, видовищність та комбінація елементів на будь-який глядацький смак: хореографія, оперний вокал, актуальне аранжування. Зміст вистави важко визначити конкретно; найточніше його відображає сама назва. Цей колаж із оперних арій «зцементований», як лейтмотивом, темою із опери Дж. Верді «Сила долі», яка раз у раз звучить у різних модифікаціях.
Одноактна вистава побудована на основі оригінального лібрето сучасного молдавського хореографа Раду Поклітару. Сценографія — Андрія Злобіна, а костюми створила Ганна Iпатьєва. Ці художники співпрацюють з Поклітару не вперше і вже оформили кілька його вистав. Нині вони втілили атмосферу старого театру 30—40-х років, де багато м’яких декорацій.
Майстерне «освоєння» дійовими особами сценічного простору та художня гра різними предметами вражали публіку. Нове трактування класичних оперних хітів здійснив 22-річний композитор Павло Шевчук. Зі сцени до публіки звертається Олена Гребенюк (сопрано), яка, незважаючи на класичну освіту, отриману в Київській консерваторії та аспірантурі, успішно задовольняла вимоги хореографа, який примушував співачку ходити, бігати, падати, та при цьому й співати.
Вистава, побудована на оперних аріях, які чергуються одна за одною, і насичена дією, надто важка фізично для вокаліста. До того ж, у Олени Гребенюк немає дублера, тому на півторамісячних репетиціях по три години щодня і на трьох прем’єрних виступах поспіль (які вимагають не просто віртуозного вокалу, а й акторської майстерності та фізичного напруження) — «вживу» виконувала соло тільки вона. Балет постановки тут схожий на античний хор, який направляє або коментує дію.
У Києві відбулися чотири кастинги, де були дібрані танцівники різного віку — від 17 років, які професіонально займаються сучасним танцем і, за висловом Поклітару, ніколи не виходили на сцену в колеті Зігфріда, тобто не академічні танцівники. Напевно, втілити будь-який художній задум можливо лише при командній роботі, коли кожен вкладає у справу талант, душу, професіоналізм. I високий рівень роботи забезпечили люди, які працювали над проектом; поєднання їхньої молодості, зухвалості та професійної спроможності.
Все почалося iз зустрічі творчих людей, потім було створено музику. Виникло це дійство як експеримент: для Павла Шевчука, який пише різну музику — джаз, фолк, рок, лідер групи «Зурбаган» і є звукорежисером групи «Мумій троль», цей досвід транскрипції шедеврів світової оперної класики був першим. Генеральний продюсер і меценат проекту Володимир Філіппов розповідає:
— Хранителі класичної, академічної традиції та представники сучасної музики в її різних проявах (джаз, реп, хіп-хоп тощо) існують самі по собі. Ми захотіли синтезувати сучасні віяння в мистецтві з класичним репертуаром. Усі розрізнені ідеї зібрав воєдино своєю енергетикою режисер- постановник і хореограф вистави Раду Поклітару. Він називає себе диктатором, запевняючи, що без режисерського деспотизму неможливо досягти необхідних результатів. Iм’я Поклітару — своєрідний бренд. Цей хореограф сучасного танцю, який отримав серйозну академічну освіту і в минулому — артист балету, — відомий у різних країнах своїми новаторськими постановками; киян він вразив поставленими в Національній опері України «Картинками з виставки» Мусоргського та «Весною священною» Стравінського. Раду Поклітару стверджує: те, чим він займається, — не балет у чистому вигляді; йому близький вільний танець, який нічого не заперечує і об’єднує різні стилі.
