Програма ХIII міжнародного музичного фестивалю «Київ Мюзік Фест» включала в себе найрізноманітніші твори та виконавців, і, відповідно, стала ще одним вагомим підтвердженням існування багатої та різноманітної композиторської школи в Україні. Її вершини, представлені іменами Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича чи Мирослава Скорика, відомі всім. Менш очевидним є той факт, що у вітчизняному музичному середовищі існує й досить яскраве, спритне і талановите товариство молодих експериментаторів.
Таким, що найбільше запам’ятовується, у цьому розумінні став концерт сучасної камерної музики в Київському будинку вчених. Виконувалися твори одеських і київських творців. П’єси Олени Томленової, Людмили Самодаєвої, Кармелли Цепколенко, Юлії Гомельської, Богдани Фроляк (ось ще одна цікава особливість нашої сцени — велика кількість обдарованих дам), Геннадія Саська склали найцікавішу програму. Її цвяхом, ексцентричним, але цілком логічним фіналом, стала прем’єра «Фалосипеда» — нового твору «енфан террибля» київського авангарду Сергія Зажитька.
Поєднання вільної, на грані хуліганства, фантазії з чудовим почуттям форми, яким завжди відрізнявся Зажитько, у його свіжому опусі набуло майже ідеальної якості. Кожен новий поворот у п’єсі для шести виконавців був несподіваним для аудиторії i в той же час вбудованим до загального ритму того, що відбувається. Спочатку на сцені з’являвся перкусіоніст (Олег Грабовляк), який видобував звуки з найнесподіваніших предметів — від шурупів до залізного листа. Танцюристка в білому (Ольга Кебас) відчайдушно вигиналася посеред сцени, зображуючи таку собі квітку невинності. Трійця босоногих хлопців (Данило Перцов, Олександр Кохановський, Сергій Охрімчук) вступала в дію, використовуючи як духові інструменти гофровані шланги від пилососа. Гігантськими джмелями вони кружляли навколо білосніжної «квітки», змикаючись все тісніше й тісніше. Перкусіоніст все більше шаленів, тупав ногами й кидався залізяками, з-за лаштунків несподівано виривався злобний гучний мегафон (Дмитро Коломієць), ще більш напружуючи дію. Проте оргію звуку й руху, чітко зрежисовану та вибудувану зсередини, справді, по-іншому, ніж «Фалосипед», і назвати не можна було. І закінчилося все — перемогою «квітки» над напористими «джмелями», тишею, яка оглушує. Маленький аудіовізуальний спектакль, схоже, підкорив навіть найконсервативнішу частину зали. Лише одне викликає жаль: повне несприймання Києвом як таким такої яскравої й талановитої дивовижі. Жили б Зажитько, Перцов і Кохановський (останні двоє, до речі, також дуже цікаві композитори) де-небудь у Парижі дадаїстського 1920-го року — було б їх вже внесено до всіх художніх енциклопедій. Немає шаленців у своїй вітчизні...
