7—8 cічня в Києві вчетверте відбулася зимова «Країна мрій». Це, можна сказати, талановита компіляція українського Різдва. По-перше, воно представлене різними регіонами України. По-друге, показано, як святкували колись. А по-третє, до нього додано сучасні вкраплення. Наприклад, кавер-версію Олега Скрипки на славнозвісний «Щедрик» Миколи Леонтовича. Але є ще один — найцінніший варіант святкування Різдва — в серці. До речі, в Різдвяне Надвечір’я церковнослужителі бажають кожному пережити народження Богонемовляти передусім у своїй душі. Про враження від свята — від учасників Літньої школи журналістики «Дня».
«ЄДНІСТЬ, «ЗАПАЛЕНА СВІЧА», «ВІФЛЕЄМСЬКА СТАЄНКА»
Юліана ЛАВРИШ, Літня школа журналістики «Дня»:
— Упродовж двох тисячоліть щороку людство відзначає Різдво. Для одних — це можливість викроїти у своєму коловороті щоднів вільну хвилинку, щоб навідати близьких і друзів, для інших — це період, коли можна найбільше заробити; для когось Різдво — містичне таїнство, яке розпочинається з народженням малої Господньої Дитини.
Українців віднедавна називають різдвяною нацією. Чому? Лише через те, що сьогодні маємо в державі близько 50 релігійних напрямів та святкуємо за різними стилями і календарями? Гадаю, не тільки тому. Українське Різдво містить глибокий духовний вимір, який базується на історії, переживаннях і традиціях народу! Цьогоріч мені пощастило святкувати Різдво двічі: спершу — зі львівськими друзями, які сповідують римо-католицизм, а потім — традиційно зі своєю сім’єю на рідній Дрогобиччині. Хотіла б поділитися з вами феноменами мого Різдва-2012.
Феномен перший — єдність. Напередодні Різдва, 24 грудня, в римо-католицькій церкві Дрогобича відбулась довгоочікувана інтронізація єпископа місцевої єпархії УГКЦ — владики Ярослава (Приріза). Для мене великою несподіванкою було те, що на святкування завітав архієпископ Римо-католицької церкви Мечислав Мокшицький. Під час архієрейської літургії Блаженнійший Святослав, глава УГКЦ, висловив подяку архієпископові, а ввечері взяв участь у святвечірньому богослужінні у львівській катедрі. Тому для мене цьогорічне Різдво розпочалося із єднання (спочатку — між церковними очільниками, а потім — між людьми), з невимовної радості, адже радість є тоді, коли ти можеш розділити її з іншими, — не лише зі львівськими друзями, а й із польськими (в інтернет-режимі), отримуючи навзаєм привітання напередодні 7 січня. Мабуть, тоді не страшні жодні політичні поділи, розколи й непорозуміння, адже у вселенськоцерковній спільноті відчуваєш, що в єдності наша сила!
Феномен другий — «запалена свіча». У моїй сім’ї, як і в багатьох українських родинах, на початку Святвечора на святковому столі запалюють свічку. Традиційно свічку запалює дідусь, він також підсумовує рік, який минув для кожного з нас, і висловлює побажання на рік, що настає. Яскраве полум’я освітлює дванадцять страв на столі, куток із дідухом, у який тато напередодні встромляє виделку та ложку як символ пам’яті про померлих родичів; а також обличчя моїх рідних, в очах яких з’являються іскорки світла нової надії. Щороку ми запалюємо цю святвечірню свічку, адже в ній міститься наша українська ідентичність, у ній сховані ті духовні вартості, від яких сьогодні здебільшого починають відмовлятися: традиція спільної родинної трапези, коли рідні запрошують розділити цю радість із тими, хто вже залишив наш світ; традиція спільного колядування та віншування навколо святвечірнього столу, а отже, прославляння новонародженого Бога разом із вертепами та колядниками, які ходять від хати до хати. святвечірня свічка на українському столі демонструє глобальний вимір Різдва, в контексті якого саме «Різдво» стає багатозначним словом.
Феномен третій — «вифлеємська стаєнка». Традиційно після святкової вечері ми з батьками прямуємо до храму. Мабуть, саме тоді відчуваєш містерію Різдва: тебе огортають вечірні сутінки, у вікнах де-не-де блимають святкові ялинки. Дорогою до храму подеколи стрічаємо знайомих і друзів, які вітаються різдвяним привітом: «Христос рождається!». На жаль, я не можу побачити очей тих людей, коли вони промовляють ці слова, проте розумію, що їхні серця переповнені радістю, адже невдовзі чую, як наспівують про себе якусь мелодію з колядок. Під час цього переживання початку Різдва, цього урочистого надвечір’я, мимоволі почуваєшся одним із тих, хто прямував до вифлеємської стаєнки більш ніж 2000 років тому. Коли аналізуєш досвід прожитого року, ніби виконуєш всі ролі різдвяного вертепу: інколи ти приносиш перемоги і досягнення, радості й успіхи, складаючи їх перед яслами новонародженого, ніби три східні царі; а інколи з убогістю духу, розрадою у труднощах, ніби пастушки, просиш задовольнити людську спраглість. Під час першої половини святвечірньої служби храм наповнюється сутінками, проте невдовзі темряву «перемагають» ввімкнені світильники та лампадки. І тут ми згадуємо про першу зірку, невід’ємний атрибут вифлеємської стаєнки, яка також вміщує у собі багатовимірні компоненти цього торжества: радість (пам’ятаю, як у дитинстві я з нетерпінням чекала її появи на небі), надію та впевненість (різдвяна зоря була Божим компасом для всіх учасників вертепу), а також тепло (її світло залишається в наших серцях не лише на цілий рік, а й на все життя).
Кожного року намагаюся зустріти Різдво з відкритим серцем, яке відкрите не лише для близьких, друзів, а й для себе, адже різдвяні свята — найкращий час для того, щоб наповнити духом розряджені буднями «батарейки». Я намагаюся користати з того неймовірного часу, щоб віднайти власну різдвяну пісню в прозі, на зразок Діккенсового Скруджа перемінити своє серце. «Христос народжується — славте! Христос із небес — зустрічайте! Христос на землі — бадьорітеся!» — чуємо в каноні різдвяної утрені.
«...І МОЛИТВА»
Алла САДОВНИК, Літня школа журналістики «Дня», Львів:
— «Морозе, йди до нас кутю їсти! Морозе, йди до нас кутю їсти! Морозе йди до нас кутю їсти! Не йдеш? То ж не приходь ні на жито, ні на пшеницю, ні на яку пашницю!» Так незмінно, з року в рік, за святою вечерею закликала бабуся, мама, тато. На це Різдво традиція не змінилися: так само стіл було застелено пахучим сіном, а по кутах акуратно розкладено часник. Уся родина, дочекавшись першої зорі, сіла вечеряти. Незмінні 12 страв і свічка на столі, дідух на прикуті... І молитва. Не кожного дня, сідаючи до столу, молишся, тому саме на Різдво, на Щедрий вечір, на Василя, Великдень ця молитва звучить по-особливому. Дружно й із усепроникаючою вірою в диво. Цього року Святвечір був особливий — без снігу, тому, мабуть, вперше для мене Різдво не відчувалося по-справжньому. Але це лише надворі. А в хаті — із запахом сіна та смаком куті — в серці ворушилися теплі спогади дитинства. Як на мене, це свято дитяче у всіх його проявах. Кожен у цей день повертається в дитинство, де немає клопотів і де кожен наділений любов’ю. Принаймні мені так здається. Тільки ніхто, на жаль, цьогоріч не «кудкудакав» під столом. Як не вмовляла мама найменшого серед нас залізти під стіл, той не погодився — хоч і найменший, та вже не малий.
Ви коли-небудь були в Різдвяну ніч у церкві? Це таємниче дійство ні з чим незрівнянне. І хоч по селах служба триває шість, а то й більше годин, на ній варто побувати. На весь храм лунають колядки, всі усміхаються, нехай напівсонно й втомлено, але щасливо: дочекалися ще одного Різдва! А ще цього року справді світила перша зірка! Незважаючи на те, що днем раніше було хмарно, а в різдвяну ніч навіть «моросив» сніжок, саме тоді, коли на небі мала з’явитися провісниця Різдва, вгорі не було ні хмаринки. Чим не різдвяне диво?
Саме ж Різдво в нас (а живу я на півдні Рівненщини) розпочинається із колядок. Ще не встигли деякі господарі до пуття прокинутися, як біля хати тупцюють малі колядники. Хто гуртом, а хто й поодинці, із зіркою в руках і мішком побажань. Дехто називає це «бізнесом» малечі, не більш як зароблянням грошей, проте, як слушно зазначив священик у церкві, дітлахи все ж стараються, вчать колядки й ідуть вітати в мороз, у хурделицю чи навіть по болоті. І це не просто вітання. Із кожним колядником у двері домівки забігає щастя на цілий рік.
Завжди захоплювалася Різдвом католицьким (із телевізора). Православне Різдво, хоча й менш феєричне, проте ближче. Українські традиції унікальні. Дивуюся ними з року в рік. Різдво не залежить від погоди, від політичних коливань чи церковної приналежності. Різдво — в серці.
«ПОЧУВАЄШСЯ ЯК У КАЗЦІ»
Катерина ЯКОВЛЕНКО, Літня школа журналістики «Дня», Донецьк:
— Новорічні та різдвяні свята на східній Україні різняться від центральних та західноукраїнських областей. Тут із кожним роком дедалі менше колядувальників і щедрувальників ходять по домівках та бажають щастя, здоров’я й добробуту. Власне, я вже давно не бачила традиційно вбраних щедрувальників. А ще тут не надто поширений звичай готувати 12 страв. Звісно, столи ломляться від смачної їжі, але певних «різдвяних стандартів» здебільшого не дотримуються.
Проте я не уявляю собі Різдва без народного співу та обрядів. Без дівочих ворожінь та сподівань. У дитинстві ми із сестрою часто ходили колядувати до сусідів, приносили їм кутю, співали пісень. Досьогодні пам’ятаю тексти щедрівок та колядок. А ще дівочі вечері з ворожінням. Навіть у тому, як відбуваються ці ворожіння — у самому процесі, — є своя магія, своє чудо. Почуваєшся як у казці.
Існує така теза: в Різдво потрібно передусім вітати близьких людей. Саме тому своє Різдво я люблю святкувати з родиною. Мама завжди готує смачну кутю, й ми чекаємо на вечір, щоб сісти разом за стіл. А коли настає вечір, готуємо цукерки, печиво та дрібні гроші, чекаючи на гостей, які приносять у дім достаток і добробут.
«УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ... З ДИТЯЧИХ РЕВНОЩІВ»
Софія КОЧМАР, Літня школа журналістики «Дня», Львів:
— Навіть сьогодні, коли я вже доволі успішна в журналістиці, в університетському житті, досі пам’ятаю, як чудово звучала радісна коляда із уст моєї двоюрідної сестри Уляни! У неї дар від Бога до співу, а в мене — до писання. Але ж не розвішувати мені всі вирізки по хаті? Тому Різдво — це завжди свято когось іншого, але не моє! І от цього року сталося диво — на порозі своєї хати я почула радісний сміх своєї сестрички, яка запрошувала: «Нумо колядувати!». І ми разом, взявшись за руки, звістили Добру Новину дворами рідного села! Мабуть, ще півгодини тому на світі не було радіснішого колядника, ніж я! І, знаєте, саме в таких маленьких перемогах кожного: над власною заздрістю, комплексами, гнівами звершується велика перемога Спасителя саме сьогодні!
Це був своєрідний ліричний відступ щодо того Різдва, що в серці! А тепер трохи про Різдво в моїй Церкві. «Моя» — значить Українська греко-католицька, але ви можете підставити ту, котра близька особисто вам. Адже що з того, що ми такі різні? Христос же все одно народився! Наша Церква пройшла важкі роки підпілля, досі в нашого сільського священика дрижить голос, коли він оповідає про те Різдво: про ліс; про найщиріші сповіді, які тільки чув; про Святвечір без коляди або з колядою, але такою, коли найсміливіший стоїть на сторожі; про кутю без маку, бо зранку вчителі в школі перевіряють дитячі зуби на наявність зерна — така собі усмішка «ворога народу». З іншого боку, в моїй родині ще довго житимуть розповіді мами про те, як вона перевозила Святе Письмо через радянський кордон із Польщі. І тверде мамине «ВІРЮ!» у відповідь жінці-митниці! Або ще один різдвяний, бабусин, спогад: вона в мене лемківського походження, і ще дитиною її переселили на Тернопільщину в результаті операції «Вісла». Ми на Святвечір миємо руки в спеціальній посудині з монетами у воді. Я завжди думала, що так роблять усі, але, виявляється, це так, бо ми — лемки, а вода в збанку — це спогад про те джерело, яке наші предки залишили в багатому своєму краї! Або ще: бабуся завжди оповідає про моменти братання колядою і кутею людей після переселення сюди! «Ми співали «Сумний був той Святий вечір» і плакали усі разом!», — каже сьогодні вона мені.
Сьогодні тихо. У Львові, на зразок європейських міст, відкрили різдвяний ярмарок, поставили величезного дідуха, зобов’язали всіх підприємців прикрасити вітрини. Але Різдва так і не сталося... Бо Бог стався Дитиною в бідній яскині, а не у всьому тому, що є дороге та штучне. І чого це я знову за своє сумне? Як співає сьогодні Христова церква: «Христос на землі — бадьортеся!».
