«Натомість народжена» — так називається нова вистава за трагедією Софокла «Антігона». Відповідальність щодо тлумачення античної п’єси взяла на себе режисер-постановник Лариса Венедиктова. Чому відповідальність? Та хоча б тому, що жанр трагедії (зважаючи на тенденцію мікшування форм і жанрів у сучасному театрі), а також античний твір сьогодні, здається, вимагають особливо витончених форм і режисерської майстерності. Звичайно, якщо ставлення до свого глядача — аж ніяк не байдуже.
Аналізуючи, або, краще сказати, розмірковуючи на тему останньої постановки театру, якось дуже вже хочеться абстрагуватися від звичних, явних і негласних законів театрознавчої рецензії й просто пригадати, що запропонували творці вистави заінтригованому глядачеві...
Отже, перше — впізнаваність. Незважаючи на те, що виставу поставив не Дмитро Богомазов, сценічний твір «Натомість народжена» Лариси Венедиктової цілком відповідає естетиці «Вільної сцени», немов культивуючи неординарний творчий почерк його художнього керівника й ідеолога. Звідси замість звичайної постановки — перформанс, а основна дія відбувається в хореографічно-звуковій площині (музика — Олександр Кохановський, художник — Олександр Друганов). У виставі найбільш прозорим є мотив хворобливості, психічної неврівноваженості, патології суспільства. Тому сценічний простір нагадує палату, а персонажі — пацієнтів, які неадекватно почуваються в навколишньому світі (у білому одязі, з підкреслено неживими через грим очима). Навіть Антігона (Катерина Качан), для якої, здавалося б, і внутрішній конфлікт не такий уже й властивий — її твердість характеру і рішення є немовби органічною частиною її самої, — все одно частина цього світу, ось тільки якась незручна, відмінна від решти. Мотив хворобливості, інфікованості неначе подорожує з вистави до вистави театру «Вільна сцена» (пригадаємо роботи Дмитра Богомазова «Горло», «Морфій»). Подеколи навіть здається, що таке майстерне повторення є своєрідним творчим фліртом з глядачем, який, прийнявши стилістику режисера, не може не відповідати йому взаємністю.
Вистава злагоджена й доведена до досконалості — в русі, тексті, режисерській думці, врешті-решт. «Фірмово» для театру, неприродними рухами, але синхронно актори пересуваються сценою — вони створюють монолітну масу, яскравіше «наводячи» вибрану режисером лінію Антігона-Креон. Здається, відпрацьована навіть енергетика вистави, провокуючи глядача емоційно балансувати — від уважного й навіть прискіпливого спостерігача, до співучасника подій. А інколи — внутрішньо перебудовуватися на співпереживання Антігоні, яка то, скрючившись, відсторонившись, сидить на сходах, то виходить у центр подій, то страждає в руках противників.
Незважаючи на неординарність форми, у виставі «прочитується» характер Антігони. У рваному, але точному, якомусь неприборканому, але, в той же час, упевненому русі — Антігона досить різноманітна: й безпосередня, й настирна, й рішуча, й життєлюбна, але готова до смерті. У виставі немає... трагічного пафосу, хрестоматійно присутнього у більшості інтерпретацій творів Софокла. Усі події, виражені через алгоритми форм, здаються природними й точними. У постановці немає далекої, недосяжної глобальності, а те, що відбувається на сцені, — скоріше інтимне. А ось чи є у виставі Софокл? Питання, напевно, здебільшого, риторичне. Адже вистава Лариси Венедиктової, по суті, не претендує на чергову інтерпретацію відомого античного твору. Це своєрідний діалог із глядачем у його прочитанні. І, здається, досить актуальний для сучасників.