Перш ніж розповісти про молоду київську художницю Олександру Гордієць, потрібно попросити вибачення — і в самої художниці, і в шановного читача.
Вона пише гори і море, натюрморти і портрети, цілі цикли про українські звичаї і свята; знімає фільми і ставить вистави; стрибає з парашутом, плаває з аквалангом, їздить верхи, грає на шести музичних інструментах і об’їздила півсвіту. І після всього цього сліпучого різноманіття якось навіть ніяково признаватися, що йтиметься усього лише про Олександру Гордієць, яка зображає куточки старого міста — Києва, Львова, Жовкви, Симеїза — вулички, подвір’я, будинки, вікна.
Ці куточки, або як вважає за краще назвати їх сама художниця на своїй нещодавній персональній виставці (в галереї «Ірена»), «відгомони старого міста», не складають якогось особливого, спеціального циклу. Нерідко вони є лиш частиною серії, присвяченої, наприклад, Криму (де їх співтоваришами виявляються численні марини) або Карпатам (тут, відповідно, куточки поряд із горами). І, проте, вийняті з цієї тематично-географічної єдності і наново складені, вони утворюють деяку нову реальність, таємничу і романтичну, а ще — згідно з популярним у Олександри Гордієць визначенням — затишну.
Географічними аспектами тішитися і дійсно не варто. Зрозуміло, переважна більшість написаних художницею будинків і вуличок існує реально — і цілком пізнавана. При цьому їх вибір — безсумнівно, відкриття, але відкриття особливого роду. Недаремно ж Олександра Гордієць так наполегливо, майже демонстративно уникає зображення різного роду туристичних визначних пам’яток — від Софійського собору до Миколаївського костелу (шпилі якого, між іншим, прекрасно і ненав’язливо видно з вікон її майстерні). І — з другого боку — вона щодуху мчала — правда, не за мольбертом, а за фотоапаратом, але суть справи від цього не міняється — щоб відобразити на одному львівському подвір’ї дивну картину: дві абсолютно однакові сині сукні, що сушилися поряд на вірьовці (і належали, очевидно, сестрам-близнюкам). Та й взагалі — відкриємо невеликий секрет — серед куточків Олександри Гордієць трапляються абсолютно «з голови», а то й взагалі — побачені уві сні. Але в результаті — «Міраж» і «Будинок спить», «Привітний будиночок» і «Бастіон затишку» виявляються цілком рівноправними відгомонами старого міста.
Художники, яким цікаво абсолютно все (а саме до цього щасливого типу творців належить Олександра Гордієць), насправді чи не найсуворіше за всіх інших підходять до важливого питання про вибір натури. Критерії для моря і гір поки що облишимо. А для старих будинків і вулиць таким критерієм, схоже, є затишок. Затишок (будинку чи навіть єдиного вікна) означає зазвичай солідний вік — на те, щоб по-справжньому обжитися, потрібен чималий час. Зрозуміло, затишок має на увазі і мальовничість — проте гарний художник володіє здатністю бачити її майже всюди. І, крім того, — затишок означає таємницю, будь то таємниця чужих, без нас і поза нами прожитих біографій, чи майже метафізична таємниця найстарішого будинку — його власного тихого життя. При цьому сумні нарікання з приводу нерозгаданості і, в принципі, недосяжності всіх цих таємниць Олександрі Гордієць абсолютно не властиві. Своїми старими будинками вона розпоряджається владно і майже зухвало (проте, точно так само вона не церемонитися з морями та горами). Вона наділяє їх тією історією, яку вважає за потрібне, виводячи свою «Формулу затишку» (назва однієї з картин). В іншому випадку (тобто якщо будинок «противиться») — їй простіше намалювати власний сон.
Сказати, що решта київських (і не тільки київських) художників нехтують старим містом, було б, зрозуміло, несправедливо. Швидше, навпаки — ця тема є однією з найпопулярніших, причому особливою любов’ю користуються саме будинки і провулки, що зникають чи навіть вже зникли. Тим помітніша відмінність Олександри Гордієць, яка при такому порівнянні постає творцем не просто уважним, а прямо-таки прозорливим. Характерний приклад: Ботанічний сад, що відтворюється з незмінним успіхом, зазвичай представляють у вигляді квітучого бузку і куполів Видубицького монастиря; те, що в цьому саду є ще й романтична капличка з найстарішим у Києві годинником, iз подібної картини не можна впізнати ніякими силами. Олександра Гордієць нічого, крім цієї каплички, не те щоб не помітила — не вважала за потрібне помічати, причому їй довелося помітити цю архітектурну визначну пам’ятку в той трохи сумний, але справді унікальний момент, коли вищезазначений найстаріший годинник дійсно (ненадовго) зупинився («Час зупинився»). Що ж до будинків, то справжні клондайки романтики виявляються художницею не тільки на традиційному для ностальгічної творчості Подолі. Збентежено-захоплене «А-а-а!» — реакція автора цих рядків на пізнавання картин Олександри Гордієць, які казковим чином відтворювали два будинки, добре відомі за постійним (як мінімум двічі на день) спогляданням із вікна тролейбуса. Між іншим, мешканці таких будинків неодноразово висловлювали художниці свою щиру вдячність, що супроводжувалася різного роду підношеннями у вигляді цукерок і пиріжків — зрештою, хіба не приємно раптом усвідомити, що живеш не в старій розвалі без водопроводу та сміттєпроводу, а у втіленні мрії, на яку весь світ дивиться з захопленням і тихою заздрістю?
Будинок-сон — з одного боку, виняток із правил (внаслідок своєї нереальності), а з другого — явище того ж порядку, що й усі інші будинки Олександри Гордієць — зрештою, в основі будь-якої картини лежать передусім «враження», а чим відгомін старого міста, що явився у сні, гірший за будь-який інший? Справжній виняток — можливо, тільки «Міраж», де будиночки, що йдуть- повзуть цілим селом у гори, стали сном-відображенням і одночасно символом події іншого порядку — йдеться про війну в Югославії. Проте публіцистична суть цієї картини все-таки доповнюється суттю суто живописною — інакше вона не змогла б так гармонійно співіснувати з романтичністю «Лабіринту вечірніх ліхтарів» і безтурботністю «Нашого старого двору».
