Софі Марсо і Крістофер Ламберт, які приїхали до Києва разом із режисером Аланом Монна, щоб на відкритті фестивалю «Молодість» представити його дебютний фільм, є офіційною парою вже три роки. Їхні романтичні стосунки почалися під час спільної роботи над фільмом «Trivial. Hotel Riviera», де він був виконавцем головної ролі, а вона не лише акторкою, а й режисером-постановником. Вдумливий, спортивний, інтелектуальний Ламберт став прекрасною парою для чарівної та вибухової розумниці-Софі. І мені було приємно продовжити з ними розмову, розпочату три роки тому на Міжнародному кінофестивалі в Анталії. Дякую їм, що знайшли час у своєму щільному графіку, і готелю «InterContinental», який, підтримуючи МКФ «Молодість», створив умови для нашої бесіди у своїх затишних інтер’єрах.
КРІСТОФЕР ЛАМБЕРТ: ВАЖЛИВО РОЗУМІТИ, ЩО СВІТ НАСЕЛЯЄ ВЕЛИЧЕЗНА КІЛЬКІСТЬ АБСОЛЮТНО РІЗНИХ ЛЮДЕЙ
— Крістофере, для вас завжди важливим було добре кіно, яке ви знімали завдяки своєму бізнесу. Як ідуть справи з бізнесом і з добрим кіно?
— Слава богу, з бізнесом усе гаразд. Що ж до кіно, то важко розрахувати, як буде прийнято фільм, добре він піде, чи його не приймуть. Прорахувати реакцію заздалегідь дуже непросто, але прагну робити те, що мені самому подобається і що мене хвилює. Моя фільмографія досить широка, в ній досить і вдалих, і невдалих робіт. Важливим є те, наскільки ти, як професіонал, можеш відкрити себе з нових сторін. Це залежить від твоєї власної гнучкості та багатогранності, якщо хочете. Але я вважаю, що головний ключ до акторського різноманіття в тому, що актор — особа. Його акторська техніка стоїть на другому місці. Природно одне: після довгих років вдалих і не дуже фільмів, ми купуємо собі право грати те, що нам цікаво, що нам подобається. Право це дістається роками, роками, і ще раз — роками.
— Народившись в Америці, ви здобули прекрасну освіту в різних європейських країнах, потім служили у французькій армії, знімалися в усьому світі. Яку з країн ви вважаєте своїм домом, за якою нудьгуєте?
— Так, я народився в Америці, мешкав у Швейцарії, Італії та інших країнах. Лондон мені близький через матір Париж — через друзів, Америка — через дочку, яка мешкає в Лос-Анжелесі. Робота — постійно живу на валізах, і якщо ви запитаєте, чи відчуваю я тугу за домом, відповім — ні. Щасливий цим. Нудьгую за друзями, дочкою. Але зміна місць — частина моєї роботи. Звикся, і ставлюся до цього просто. Перебуваючи в іншій країні, намагаюся зрозуміти її культуру, людей, дізнатися щось нове. Це важливо для мене.
— Якби вас запитати про ваше коріння, як би ви могли відповісти?
— Я — людина, яка не дуже собі уявляє, як це «мати коріння». Я ріс і виховувався в Швейцарії, в школі-пансіоні, тому ще змолоду зіткнувся з людьми двадцяти п’яти різних національностей. У нашому класі були діти з Китаю, Африки, Індії, Японії. Всі вони були вихідцями з різних культур, релігій і звичаїв. Вважаю, це важливо, бо ти розумієш, що світ населяє величезна кількість абсолютно різних людей. Мені це здається плюсом. У цьому сенсі, коли спостерігаю сучасні школи Парижа, наприклад, в більшості з них вчаться білі діти, всі вони вийшли з однієї культури, їхні родини належать до вищого або вище-середнього класу. І вони вважають, що весь світ такий. Думаю, це дуже неправильно. Їх потрібно витягувати з цього середовища, змушувати мандрувати світом, аби вони були в курсі. Телевізора чи інтернету для цього недостатньо. Через них у дітей неправильне уявлення: коли їх відокремлює екран, їм здається, що загрози для них немає. А загроза існує, і цю загрозу потрібно відчувати, знати про неї, й уміти розуміти, як вам пощастило, що ви — по цей бік кордону.
— Свого часу ви непросто прийшли в акторство, тим паче, що родина вас у цьому не дуже підтримувала. Проте, ви — переможець. Як правило, ви граєте «поганих хлопчиків», із непростою долею, але спроможних на великі почуття. Що вас приваблює в цих ролях сьогодні, адже в кожного актора настає віковий бар’єр?
— Це, швидше, стосується жінок-акторок, для чоловіків є значно більше ролей, які вони можуть грати хоч у 85 років. Це не дуже справедливо з погляду життя, але це так. Коли ми зустрілися з Шоном Коннорі на зйомках «Горця», йому було десь 57 років, і ця картина дала новий поштовх його акторській кар’єрі.
— Сьогодні у вашому послужному списку вже понад 50 картин; як батьки ставляться до вашого вибору?
— Вони пишаються мною. Був навіть момент, який мене стурбував. Коли почав багато зніматися, прийшла слава, одного прекрасного дня моя мати попрохала в мене... автограф. Вони нарешті зрозуміли, що це робота, і я займаюся тим, що люблю.
— Ви завжди дуже ніжно говорите про дочку Елеонор, визначаючи нею тепло домівки. Як вона зараз?
— Їй уже 17. Як і раніше, прагну проводити з нею не менше 4-х місяців за рік. Мені здається, що її головна риса —людяність і спроможність бути теплою в спілкуванні. Вона дуже позитивна людина, оптимістка — одна з небагатьох людей, яких я знаю, які пробуджуються з усмішкою на обличчі. Вона вміє бачити в усьому позитивний бік, навіть там, де цього геть зовсім немає. У нас дуже прості і позбавлені умовностей стосунки. Місце, помешкання чи будинок, будь-яке географічне поняття, тут ні до чого, таких почуттів я не переживаю. Міг би все своє життя прожити в готельному номері й бути щасливим. Важливим є те, хто в нім поряд зі мною. Я прикипаю серцем до людей, а не до того, що я маю, до якоїсь власності, землі, до житла. У цьому немає нічого поганого, але моє серце — там, де люди, яких я люблю.
— Свого часу ви прийшли в професію всупереч волі батьків і традиціям родини, чи займете ви таку ж тверду позицію щодо дочки, якщо вона захоче наслідувати вас?
— Якби вона хотіла стати акторкою, я б не заважав їй, але вона не хоче. Я даю їй свободу вибору. Не можу сказати, що мої батьки були проти, вони просто вважали, що спочатку потрібно набути справжній, із їхнього погляду, фах. Я чесно намагався займатися тим, що вони називали справжньою професією — півроку працював у банку, потім на біржі, але це було не для мене. І я пішов на театральні курси, підзаробляв, де випаде — у крамницях, кав’ярнях — але займався тим, що мені подобалося. Мені поталанило, що моя кар’єра почалася дуже рано, мій перший фільм був, коли мені було лише 20. А з 24-х уже все пішло, як накатаним шляхом у акторській професії.
— Яке кіно з Крістофером Ламбертом ми побачимо найближчим часом, окрім фільму «Картагена», який представляється вами сьогодні?
— У січні-лютому будуть зйомки нового фільму, де я граю з Ніколасом Кейджем. Зараз пишеться сценарій романтичної комедії, де ми гратимемо з Софі Марсо. А після літа передбачаються зйомки ще одного французького фільму, але це наразі є таємницею, вам першій це кажу.
СОФІ МАРСО: Я РОБЛЮ КІНО, БО ОБОВ’ЯЗКОВО ПОТРІБНО ВИСЛОВИТИСЯ
— Софі, ви колись говорили мені, що «з роботою у вас складні взаємини» і в роботі «прагнете дистанціюватися від усіх». Але ж кіно — творчість колективна?
— Роботу акторки вкрай складно пояснити в технічних термінах. Це може прозвучати трохи безглуздо, можливо, претензійно, але цю роботу можна порівняти з хамелеоном, який міняє кольори. Але пояснити цей процес ми не можемо. Він, хамелеон, і сам, мабуть, не знає, як це робить. В акторській справі основа — інтуїція. Вона первинна і... нез’ясовна. Потім настають роздуми. Це вже свідомий рівень. Саме в цей момент мені необхідна дистанція. І вона прямо залежить від режисера. Якщо поряд із вами дуже сильний режисер, в якого є сьогодення, глибоке бачення — він відводить за собою, до свого світу. Тоді про дистанцію й не згадуєш. А якщо режисер слабкий, ви просто зобов’язані піти в самозахист. Починаєш сам щось придумувати, створювати роль — стаєш сама собі режисером. Природно, що виникає дистанція, яка дозволяє контролювати те, що відбувається.
— Для цього ви й прийшли до режисури? Адже ви зняли вже декілька картин?
— Працюючи як режисер, я більше вкладаю особистого, намагаючись тут говорити про себе, свої мрії та проблеми. Остання картина (в оригіналі вона називається «Trivial/ Hotel Riviera». — Авт.) — дуже особиста. Я зробила лише 3 фільми і всі стосуються речей, які пережила сама, у власному житті. Вони наповнені моїми роздумами про життя.
— Ви вперше з’явилися на фестивалі в Анталії три роки тому з Крістофером Ламбертом, сяючи від кохання один до одного, яке ви, щоправда, тоді ретельно приховували. Чи могли ви передбачити, що знайшли супутника життя?
— Підшукуючи актора на роль у своєму фільмі «Trivial/ Hotel Riviera», відразу зрозуміла, що це герой, але не знала тоді, що це герой мого роману.
— У вас у листопаді день народження, а ви не боїтеся, як кожна жінка, наступних роковин?
— Ні, я не приховую свого віку, просто радію життю.
— У вас у житті багато іпостасей — акторка і співачка, сценарист і режисер, а що найголовніше?
— Я — мати двох обожнюваних мною дітей.
— Ви свого часу були досить непередбачуваною дочкою, наскільки вимогливі ви в цьому плані щодо своїх дітей?
— Діти вільні в своїх учинках і бажаннях. Я лише прохаю, щоб вони висловлювалися. Вони роблять це достатньо часто, інколи навіть забагато. І дуже важливо говорити, чути один одного й розуміти. Особливо в стосунках діти — батьки. Адже я і кіно роблю, через те, що обов’язково потрібно висловлюватися, не можна тримати все в собі.
ДОВIДКА «Дня»
За 30 років кінокар’єри знявся у понад 50-х картинах. Ламберт грав як у комедіях («Арлетт», «Еркюль і Шерлок проти мафії», «Чому я?»), так і в інтелектуальному кіно («Підземка», «Убити священика»). Проте справжню популярність актор завоював завдяки ролям героїв-одинаків у фантастичних фільмах і фільмах жанру «екшн» («Фортеця/Останній відлік», «Смертельна битва», «Круті стволи»), серед яких найголовніша — безсмертний воїн Коннор Маклауд із фільму «Горець».
В акторському багажі Софі Марсо понад 40 фільмів — від знаменитого «Буму» до класичної «Анни Кареніної» та «Сну літньої ночі». З однаковим успіхом я знімалася в Європі і в Голівуді. Вона автор біографічних книг, в її архіві декілька пісенних альбомів і режисерських робіт, показаних на різних фестивалях.
