Митці зі всієї України впродовж трьох тижнів виготовляли копії речей ХVII століття для створення музейних експозицій у будівлях «Резиденції Богдана Хмельницького».
Найменші кількаміліметрові глечики кременчуцького майстра Юрія Нечая захоплювали всіх. Виявляється, це традиційні мініатюрні іграшки, які ще називають «монетками». Це коли вам замість кількох копійок решти у крамниці дають цукерку. А раніше давали «монетки». Гончар розповідає, що в 2005 році їздив до Японії на Міжнародну виставку кераміки, де були представники зі 140 країн світу. І побачив там десятисантиметрові глечики. Відомий японський сенсей Інеї Іто з гордістю показував ті глечики майстрам зі всього світу.
— А я йому кажу, що я отакі манюні вмію робити, — сміється Юрій Нечай. — То він мені спочатку не повірив. А потім познайомилися, він мене до себе на чайну церемонію запрошував. Тепер дружимо. Я його наймолодший товариш — йому 95 років, а мені — 36.
Усі керамічні вироби майстри віддавали у фонди музею. Дехто, щоправда, привіз із собою щось на продаж. Чигиринці охоче купували глиняні миски, чашки та глечики. До речі, вишуканий глек в Україні можна купити за 100 — 300 гривень — тоді як у Японії вартість керамічного глечика коливається від 6 до 8 тисяч доларів.
— От якщо у нас за таку ціну можна буде глечик продати, я почну це робити. Поки що дарую, віддаю до музеїв. А заробляю на сувенірах, — розповів Юрій Нечай.
Уже вкотре на симпозіум приїздять цілі родини гончарів. Цьогоріч із Київщини приїхала сім’я Спасьонових-Тодорчуків. Ярослава Спасьонова разом із чоловіком Сергієм Тодорчуком все роблять разом. Сергій гончарує, Ярослава розписує вироби. А трирічний синочок Миколка вимащується тим часом у глину. До Чигирина хлопчика взяли вперше. І він навіть зліпив тут свою першу тарілочку.
— Розмалював її, рибки понамальовував, хвильки. Але людей багато було, хтось ненароком зіпсував, наступив на ту тарілочку, — бідкається Ярослава.
Її батько Сергій Спасьонов гончарує вже двадцять років. Каже, що сім’я живе тільки з продажу кераміки.
— Купують нормально. Возимо на День Києва, на День незалежності, в Пирогів, в Опішню якось пробували возити, Сорочин... Але в Сорочині адміністрацію цікавлять тільки гроші. Хіба це національний ярмарок, якщо там містечко майстрів забите турецьким і китайським товаром? І 500 гривень тільки за участь потрібно платити. А мені треба 350 кілометрів туди і 350 кілометрів назад проїхати, привезти гончарний круг. Щоб можна було зробити шоу нормальне, щоб люди все це побачили. І за місце треба заплатити — за погонний метр (не за квадратний, а за погонний!) 98 гривень. У Чигирині, принаймні, ніколи не стоять перекупщики з Яремчі з китайським товаром. Тому мені тут подобається, — емоційно розповідає Спасьонов.
Гончар, що зробив найбільшого глека, біля якого дуже сподобалося позувати малому Миколці Тодорчуку, приїхав на симпозіум із Дніпропетровська. Побув тиждень і поїхав додому... одружуватися.
— Он підіть поговоріть із Сергієм Пелихом. Він — щаслива людина. Кажуть, співає дуже гарно. Одружився щойно. Щоб поїхати на симпозіум, покинув жінку. Замкнув її в майстерні, — сміється Юрій Нечай.
А Сергій Пелих таки справді одружився із чарівною дівчиною Русавою. Тільки ніде її не замикав — бо ж сама відпустила чоловіка після весілля до Чигирина, а на закриття симпозіуму приїхала до нього. Каже, що Сергій їй проводить майстер-класи, вчить гончарувати.
— Бажано, щоб дівчина теж ліпила. Я коли побачив, як Юля Козятник із Києва на кругу працює, в мене очі на лоб полізли. Чув, що є жінки керамістки, ліплять там щось. А щоб дівчина вергала такі великі роботи — це взагалі подвиг. Їй медаль треба дати. А ще краще — в Червону книгу занести, — пропонує Пелих.
Насправді, стверджують історики, першими гончарами були жінки. Археологія підтверджує, що більшість неолітичних робіт зроблені саме ними. Почалося все з того, що жінки помітили, що після зливи сліди тварин чи людей, залишені у ѓрунті, стають твердими, а вода в них ще довго залишається, аж поки повністю не випарується. Тоді була перша спроба використовувати ці формочки в якості посуду на «кухні». Але такий «посуд» був ненадійним і дуже швидко розбивався. Якось жінки помітили, що ненароком кинутий у вогнище горщик після обпалювання ставав твердим і слугував набагато довше. Так спостережливість, творчість і фантазія спонукали до розвитку гончарне мистецтво. Перші глеки були доволі химерні: в якості днища жінки використовували глиняні млинці, потім крутили «ковбаски» і по колу «накручували» стінки майбутнього горщика. Цей вид гончарства характерний, зокрема, для трипільської культури, називається «вірьовочний». Згодом жінки робили дерев’яні каркаси і обліплювали їх глиною, формуючи таким чином стінки. Потім горщики запікалися на вогні, дерево спалювалося, натомість вимальовувався доволі симпатичний глек. Уже значно пізніше чоловіки долучилися до гончарного мистецтва й почали його всіляко вдосконалювати, застосовуючи свій неперевершений раціоналізм.
— Глина — це земля, і — це теж земля, — каже Сергій Пелих і показує свого великого трипільського глека. Виявляється, у майстра залишилася глина, і він вирішив в останній момент зробити щось велике й химерне.
