Минулого тижня у Національній опері України глядачі познайомилися з оновленою постановкою комічної опери-буф Доменіко Чимароза «Таємний шлюб». На афіші Герман Макаренко значиться асистентом диригента цієї прем'єри. Примітно, що тринадцять років тому, ще будучи студентом Київської консерваторії, саме у цьому спектаклі він робив свої перші кроки на професійній сцені.
— Попри всю легкість і вишуканість музики, це дуже непростий спектакль, — вважає Герман Георгійович. — Чимароза відійшов від традицiйної неаполітанської опери-буф, відкинувши найважливішу спадщину цього стилю — колоратуру, як самоціль. Композитор дуже цікаво використав прийом зіставлення голосів в ансамблях. У нього речитативи набагато ближчі до природної мови. Спектакль емоційний, яскравий, іскрометний і веселий. На сцені Національної опери України «Таємний шлюб» уперше поставила Ірина Олександрівна Молостова у середині 80-х років. Вона, як великий майстер, уміла запалити колектив, дати поживу для творчих роздумів і пошуків. Мені разом з нею пощастило працювати у спектаклях «Дон Жуан» і «Мадам Батерфляй».
З оперним театром у Макаренка пов'язане все життя. За його словами, він виріс за кулісами. Мама була балериною, а батько — оперним співаком. Вони працювали спочатку в Тбілісі, а потім у Мінську. «Навіть моє ім'я навіяне «Піковою дамою» Чайковського — улюбленою оперою тата, — усміхається Герман Георгійович. — Кажуть, що ім'я зумовлює долю. Та я, на відміну від головного героя «Пікової дами», стараюся не спокушати себе «трьома картами» і в азартні ігри не граю. Окрім театру, не уявляв собі іншого шляху. Тому, коли прийшов час вибирати професію, для мене було дві дороги: або співати, як тато, або диригувати, як дядько. Я вибрав друге».
Макаренко з відзнакою закінчив музичну школу ім.Лисенка, Національну музичну академію України, аспірантуру.
— У мене були чудові вчителі. І передусім, Роман Кофман. Роман Ісакович — суворий, але справедливий педагог. Він завжди надзвичайно вимогливий до себе і до студентів, — говорить Герман Георгійович. — Я вважаю, що у професії диригента це просто необхідне. Адже доводиться працювати з величезним колективом — солістами опери і балету, хором, музикантами оркестру. Треба бути завжди у творчій формі. Проте не забувати, що у артистiв дуже тонка душевна організація. Їх легко поранити. У кожного диригента свій почерк. Я, наприклад, вважаю за краще знати партитуру напам'ять. Тим більше, що під час спектаклю бувають найрізноманітніші ситуації. Високі ноти у солістів прикрашають арію, але арія — це не цілісний спектакль, і завдання диригента — зробити постановку органічною, не порушуючи тканини і гармонії всього твору. Крім того, сцена — не місце для з'ясування стосунків. Ми повинні творити разом. А несподіванки бувають практично на кожному спектаклі. Інше питання — чи помітні вони глядачеві? Так, на останньому «Севільському цирульнику» у першому акті граф Альмавіва співає серенаду під балконом Розіни. У партитурі у Дж. Россіні у цьому місці написано, що акомпанує арфа, яка знаходиться за кулісами. Ця сцена завжди проходила гладко. А тут: під вікном граф, Фігаро кидає йому гітару, звучить арфа, але замість стрункої мелодії чути лише какофонію. І я нічого не можу вдіяти, арфістка мене не бачить. Я не можу їй дати сигнал зупинитися. Тоді соліст міг би виконати цю партію без музичного супроводу: а капела. Граф (Олександр Дяченко) насилу втримав тональність. Пізніше виявилося, що в арфи лопнула педаль.
— Довгі роки у нас в країні не можуть прийти до згоди: якою мовою виконувати оперу — мовою оригіналу чи українською. Ваша думка?
— Річ у тім, що мова оригіналу — це своєрідна музика. Добре, що Максим Рильський зумів дуже красиво і точно перекласти Пушкіна. Але це, швидше, виняток із правила. При перекладі твори Олександра Сергійовича втрачають свою легкість і образність. Саме тому великого російського поета у світі по-справжньому не знають. Я за виконання опери тією мовою, якою вона написана автором. Чи то буде «Кармен» — французькою, «Лоенгрін» — німецькою, «Євгеній Онегін» — російською чи «Наталка Полтавка» — українською. Адже навіть при найкращому перекладі втрачаються нюанси, такі важливі в опері.
— У 1997 році ви кілька місяців працювали за кордоном у «Маленькій опері великого Нью-Йорка». Чим відрізняється американський театр від нашого?
— Працювати у Нью-Йорку було дуже цікаво. Адже новий колектив дає свіжий імпульс до творчості, мобілізує сили. Разом з тим, маю зауважити, що таких солістів, які є у нас, в Америці мені не доводилося зустрічати. Вони працюють професіонально, але без пориву і запалу, властивого нашим виконавцям. У США я виступав з концертами і провів кілька майстер-класів для оркестрантів, а також диригував операми «Кармен» і «Мадам Батерфляй». Наша диригентська школа має успіх за рубежем. Останні гастролі у мене були у Хорватії. Я виступав з симфонічним оркестром на новорічних концертах. Ми виконували твори Штрауса. Публіка тепло прийняла нас. Там, уперше в житті, після концерту я отримав сувенір від оркестрантів — ляльку у національному вбранні. Це було дуже зворушливо.
