«Річард III» Шекспіра, поставлений петербурзьким режисером Юрієм Бутусовим у московському театрі «Сатирикон», буде зіграний 8 лютого в Одесі (Театр музичної комедії), а 11, 12 лютого вистава приїде до Києва, де на сцену Жовтневого палацу Костянтин Райкін вийде в ролі горбаня Річарда III, який увібрав у себе сили світового зла.
Для актора горб у цій ролі, та ще й такий, що виріс на спині його героя несиметрично, річ принципова. Річард III, як і всякий інший тиран, який проливає ріки невинної крові, таїть у своєму серці заздрість до світу, до тих, до кого доля була прихильнішою і не зробила нашу недосконалість такою очевидною для інших. Річ не лише в фізичних каліцтвах, від яких страждає каліка, який відчуває якщо не ненависть, то, принаймні, неприязнь до людей здорових. Незрівнянно більш страшними, ніж потворність тіла, виявляються душевні вади, які завше мають за свою причину все ту ж заздрість: до гарніших, розумніших, багатших, удачливіших… Усяка душевна вада з’являється в людині тому, що вона в дитинстві недоотримала любові. Річард, до ролі якого Костянтин Райкін готувався не один рік, якраз і належить до величезної родини таких обділених материнською любов’ю потвор. Річард, який «з дитячої образи й помсти затіває весь свій кривавий балаган», за влучним зауваженням критика, «отруєний нелюбов’ю».
Запрошуючи на постановку шекспірівської трагедії Юрія Бутусова, керівник «Сатирикону» вдруге зробив ставку на те, що трупа цього успішного московського театру ідеально відповідає режисерським прагненням одного з найцікавіших петербурзьких режисерів. Роком раніше захоплений філософією та естетикою абсурдизму Бутусов поставив у керованому Райкіним театрі «Макбетт» Іонеско, парафраз на теми шекспірівської трагедії, в якому подвоєна остання літера прочитується критиками як неврастенічне заїкання невиліковно хворого світу. Схильні до яскравої, буфонадної, циркової форми актори «Сатирикону» із задоволенням поринають до стихії відвертої театральної гри з майданним завзяттям паяців, які не відають трагедійного відчаю. Бутусов, назвавши свою нову виставу «трагіфарсом», і Шекспіра поставив як Іонеско. Відмовивши злу в праві на те, щоб ми до нього ставилися з трепетом і страхом, режисер принизив не пульсуючу жахом перед безмежністю зла трагедію Шекспіра, він зменшив у масштабах нашу добу, в якій зло вироджується на мерзенність, а лиходії — перетворилися на мерзотників, які приховують свої дрібненькі підленькі душі під масками політичних клоунів. Ну хто, скажіть, сьогодні серйозно сприймає політиканів, що заплямували себе брудними справами? І хто їх боїться? Вони викликають лише гидливість. Щонайбільше — жалість!
Думки критиків про те, наскільки виправдане таке одягнуте в форму відвертого фарсу прочитання однієї з «найтемніших» трагедій Шекспіра, розділилися. Одні вважають використання відвертого гротеску, а місцями навіть карикатурності в зображенні Річарда і світу, в якому він живе, цілком логічним і художньо виправданим. Інші ж засмучувалися тим, що Річард Райкіна не пробуджує в душі жаху, що акторові під силу було зіграти зло в повному його масштабі, зіграти «не нещасну, а страшну і смертоносну комаху». Проте всі театральні оглядачі єдині в одному: «Річард III в «Сатириконі» зроблений талановитими людьми і зроблений дуже талановито. Тепер слово за київським глядачем і критикою.
