Все частіше й частіше згадується все, що зберігає моя пам'ять про найдорожчу людину. За вікном — зимова прохолода, китиці припорошеної снігом калини. На стінах кімнати пучечки чорнобривців — мов спогади про лагідну ранню осінь. А в моєї мами вона вже не рання...
...Дитинство приходить до Тебе тихими сплесками річки в кінці городу, малиновим дзвоном, що долітав до козацького хутора, де з діда-прадіда жила велика родина Тищенків, а по- вуличному Чобітків. А ще отією дивовижною картиною, коли з весною виходили в поле сівачі, засіваючи землю зерном та надією.
Пригадується, як з'явилися оті незрозумілі слова «комбід», «колективізація», що принесли тривогу та неспокій у селянські душі, та отой страшний день, коли виводили зі стайні випестуваних коней, виносили збрую та реманент, гаптовані сорочки i рушники. З веселощами та завзяттям виносили i вивозили з двору все, до останньої зернини, ті, кого ще вчора селяни принизливо називали «неробами». А сьогодні вони вершили суд.
Не один день стояв над хутором плач i голосіння, та оте страшне запитання: «За що?.. Воно ж нажите працею родини». Проте відповіді не було.
На очах руйнувалася фантастична краса патріархального селянського Космосу. Страшне лихоліття розкуркулення та поневірянь у чужих краях, де залишилося розірване від наруги та болю дідове серце, а потім смерть спіткала і бабусю, мов блискавиця, понівечило, розтерзало сім'ю. Відтоді почалося чорне сирітське життя, гостро приправлене злиднями, кривдою та слізьми, що обпікали вночі Твою душу...
У неповні чотирнадцять років залишилася Ти за батька й матір для трьох менших сестер та брата. Аби врятувати їх від голодної смерті, додавши собі два роки, пішла на торфорозробку, вантажила вагонетки, бо там давали найбільшу пайку хліба.
Я й сьогодні не можу збагнути, звідки бралися сили у змученої, голодної дівчинки, коли хиткими сходинками протягом зміни піднімалася Ти на вагонетки, скидаючи вниз торф. Лише мить відпочивали Твої руки, що дзвеніли від утоми, мов струни, — і знову до роботи.
А ще треба було в дощ та хуртовину в благенькому одязі пройти десять нескінченних кілометрів, щоб принести додому по шматку хліба. Інколи здавалося, що більше немає сили ні йти, ні працювати, але пронизлива думка: «А як же вони?» — підтримувала тебе.
Своїм стражданням, болем, своєю втраченою юністю, недоспаними ночами піднімала менших, берегла їх, мов колос своє зерно... І вже настало Твоє повноліття, пішли в підпаски та найми молодші, стало трошки легше...
А доля готувала для Тебе ще одне випробування. Якось увечері зайшов сусід, який нещодавно втратив дружину, і, ніяковіючи, сказав: «Ірино, прошу тебе, допоможи дітям, виходь за мене заміж». Зібравши вузлика, пішла Ти до чужої хати, пішла, щоб стати матір'ю для трьох малолітніх дітей, зваливши на свої плечі непомірно важку ношу...
Але раптом загуркотіла, вдарила сполохом у душу війна. Через декілька днів проводжала Ти з дітьми на призовний пункт свого чоловіка, з яким так і не встигла зареєструвати шлюб.
Потім були страшні дні окупації, розстріли односельців та чорні головешки від спаленої карателями хати. Дніпровські острови ховали Тебе з дітьми, прикриваючи зеленими шатами від холоду та годуючи щавлем, корінням, рибою, а інколи, якщо пощастить, і м'ясом розстріляних із літаків здичавілих коней.
І весь цей час, аж до святих життя, як вогню, Ти боялася цього слова.
Одна за одною приходили до Тебе похоронки на старших братів: «...загинув смертю хоробрих», — поки війна не забрала останнього, наймолодшого, сімнадцятирічного Семена. Його разом із сотнями однолітків уже через тиждень після призову, ненавчених, неозброєних, кинули на висоту в Білорусiї. І останнім подихом зривалося з їхніх закривавлених уст: «За що?» А від чоловіка вісточки все не було...
Злі люди радили: «Покинь дітей. У тебе все життя ще попереду». Але Ти виплакала, вимолила в саперів колоди з наплавного мосту і почала будувати хату. Коли прийшов батько, очам своїм не повірив: на місці згарища стояв зруб нової хати. Пізніше батько згадував: «Розживалися ми з мамою з трьох алюмінієвих мисок, подарованих сусідом, та армійського казанка...»
У перші повоєнні роки народила Ти свого первістка, мене, а через кілька років серед маківок у грядках народився наш найменший — Василько.
Коли Ти спала, коли Ти їла, ніхто цього не знав, бо треба було напрясти і наткати, обшити і нагодувати, дати раду кожному з п'яти дітей. А ще треба було обробляти оті безконечні колгоспні ділянки без свят i вихідних, щоб виробити той мінімум — 300–320 трудоднів, аби за них у кінці року одержати мішок збіжжя. І ніхто не міг дорівнятися до Тебе в роботі, і не було для Тебе роботи, яка була б Тобі не до снаги. Треба було орати — орала, косити — косила. А скільки перевернула своїми руками землі, черпаючи від неї силу, доброту, красу духовну та любов до людей.
Усе, що Ти робила, все, чого торкалися Твої руки, було пронизане теплом, любов'ю та Божою благодаттю. Ти була красива в найважчій роботі: пекла на дубовому листі найсмачніший на всю вулицю хліб, аромат якого сниться мені й досі; Твої скупані сонцем і водою полотна викликали заздрість у сусідок; стоги сіна, які вершила Ти, викликали подив та захоплення в чоловіків...
Мамо, Ти вчила нас бачити і плекати красу, а насамперед — шанувати і любити людей, незамовкаючими дзвонами своєї душі кликала нас творити добро.
А ще любила Ти квіти, і гарячі чорнобривці опоясували хату, мов Чумацький Шлях у зоряному небі. Не було для нас більшого задоволення, аніж слухати, як співала Ти з батьком улюблену «Ой при лужку, при лужку...». У ці хвилини ви були найщасливіші в усьому світі. Але відлетіла душа батька за небокрай, і вже десять років не чуємо більше вашої пісні.
Як би нам, Твоїм дітям, хотілося забрати біль, тривогу і тугу з Твого обпеченого гарячим подихом Чорнобиля серця, щоб у ньому оселилася тільки наша любов, розгладити зморшки на чолі, припасти до стомлених, понівечених рук, що болять вдень і вночі, i сказати: «Спасибі Вам, мамо, простiть i благословiть нас своєю любов'ю». Хай оберігає Вас Пресвята Богородиця, в день Різдва якої Ви народилися.
Довгих літ, людської вдячності та Божої благодаті Вам, мамо».
