Те, що на мистецтві в нашій країні заробити дійсно важко, стає дедалі очевиднішим. Про це свідчить той факт, що перший приватний Музей сучасного мистецтва на Глибочицькій після п’яти років бурхливої виставкової діяльності несподівано проводить свій останній проект у цьому сезоні й зачиняється на невідомий термін. Цим останнім проектом за велінням долі стала подвійна виставка Юлії Лазаревської — Homo Ludens (з лат. «Людина, що грає») та Миколи Мандрича — «Начало». Тобто, «Начало» (кінця Музею) та «Людина, що грає» (і, можливо, коли-небудь, якщо це буде фінансово рентабельним, цей музей відкриється знову).
А поки що в музеї вирує життя, відкривається нове музично-освітнє інтернет-радіо, влаштовуються кінопокази, беруться інтерв’ю, ведуться розмови. В одній із них, розмові з Юлією Лазаревською, художниця поділилася з нами власними баченнями щодо «справжньості мистецтва», концепцією виставки, спогадами та жартівливими історіями свого дитинства. Передивляючись роботи на виставці Homo Ludens напередодні знайомства з художницею, створюється первинний «ментальний проект» того, як ця художниця буде виглядати, про що буде розповідати, що її цікавить, і, як не дивно, цей створений образ майже цілком відповідає подальшому знайомству. Можливо, це просто збіг, а можливо, — це справді взаємовідповідність між автором і творчістю, в яку вкладена неабияка частка своїх переживань, сум’яття почуттів, без яких, за словами художниці, будь-який твір стає просто часткою простору, холодною й позбавленою чуттєвості.
В історії мистецтва часто доводиться чути про впливи на творчість великих митців, як, наприклад, Модільяні або Пікассо, традиційних ремесел — культових масок африканських народів, «наївних» зображень індіанців, «пуантилічних» розписів австралійців, себто творів тих авторів, які ніколи не ставили свої підписи під власними творами. Така анонімність свідчить, передусім, не так про сором’язливість автора, як про вшановування традицій, дослуховування до тих навичок, які передавалися від учителя учням протягом довгих століть. Такою історичною тяглістю, спадкоємністю і спокушають мисткиню ремісничі мистецтва, такі як вишивка, кераміка, які залюбки «долучаються» до втілення художніх ідей у живописі, фотографії, відео. На жаль, багато творів сучасного мистецтва не мають ніякого базису, традицій, відчуття викристалізованості, яким характеризується мистецтво традиційне. Творам сучасного «актуального» мистецтва, які зазвичай лише ретранслюють певну винайдену стилістику й надмірно зорієнтовані на показники ринкової вартості, не вистачає саме цього додаткового виміру глибини.
В роботах Лазаревської прослідковується певна художня умовність, трансцендентна узагальненість. Сюжети Лазаревської звертаються до певної відчуженості від конкретних реалістичних мотивів, образи героїв, без яких не можливе жодне полотно, максимально узагальнені, як у сакральних мистецтвах так званих примітивних народів. Персонажі Лазаревської, дещо схожі між собою, проте мають певні відмітні риси: в одного — флейта, в іншого — труба, вони всі стилізовані, схематичні, й тільки натякають на фізичну присутність. «Мої персонажі знаходяться там, де немає атрибутів визначеного місця й часу. Вони повсюдно, але й ніде конкретно: і там, і тут — у музиці, танцях, уві сні, фантомні й справжні, оголені й прикриті одягом, розважливі й зосереджені,» — такими визначає героїв своїх полотен художниця.
Юлія Лазаревська — людина, яка грає не тільки техніками, а й сенсами, враженнями, очікуваннями, пам’яттю. Так, наприклад, у циклі портретів глядач мусить, граючи, вгадати знайомі здавна обличчя — Поля Валері, Гундертвасера, Хуліо Кортасара, Йосифа Бродського — ті постаті, які у творчій еволюції мисткині стали не вчителями-гуру, а тими, хто різними «стежками» вплинув на внутрішню трансформацію й становлення художниці. Неабияку роль відіграло також і особливе казкове дитинство, з незахмареними й кришталевими спогадами про фотосесії, які робив батько у дні відпустки й які згодом перетворилися на захопливий фото-, а потім і відеопроект під назвою «Меандр». Дівчата-близнюки на старих фотокартках, що перетворені на живописні полотна, нагадують Алісу, що задивляється у Задзеркалля й заграє зі своїм відображенням, занурюючи глядача в особливу атмосферу загадковості подвоєнь і безпідставних підозр щодо «цифрового втручання» художниці у фотографію (ніби звичайною комп’ютерною функцією, «реверсом»). Це і змушує повертатися до детального спостереження за різними віковими змінами, що відображені в циклі, — сімейному життєпису, схопленому мистецькою увагою вже дорослої Лазаревської.
«Я не люблю махрову серйозність», — посміхаючись, відповідає художниця на «серйозне» запитання про творче кредо. Юлія Лазаревська відома своїми неочікуваними експериментами з техніками і стилями, коли глядач, знайомий вже з її творчістю, сподіваючись побачити виставку фотографій, потрапляє на перегляд арт-відео, або, думаючи побачити живопис, — засвідчує власною присутністю скульптурну інсталяцію. Саме гра з «мультимедійністю», несподіваність, спонтанність мають ту творчу енергію, що «підказують художнику вільний вибір» для втілення того, що не може залишитися без утілення... Щоб ознайомитися ближче ще з одним виміром творчого самовираження, художниця запрошує на показ відеоробіт, створених у співпраці з М.Мандричем, у четвер, 24 листопада, о 17.00. Вхід — безкоштовний.
